БУТИ КОРИСНИМ ЛЮДЯМ І УГОДНИМ БОГОВІ
Тарас Шевченко - гравер

Из всех изящных искусств мне теперь
более всего нравится гравюра
Т.Шевченко, 26.06.1857

Гравіювання є однією з найвитонченіших технік образотворчого мистецтва. Автори найдавніших рельєфних зображень на скелі, глиняному посуді, камені, дереві були найпершими художниками-граверами. З найдавніших часів ця техніка супроводжувала друковане слово. Зроблений з рельєфу естамп (з французької estampe – відбиток, відтиск), давав можливість тиражувати зображення. Найпопулярнішими були зображення святих або сюжетів із Євангелія. Оскільки естампи на папері були недорогими і загальнодоступними, кожен мав можливість придбати їх. Оригінальність зображення зберігалася в десятках, а інколи і сотнях естампів, поширення яких впливало на естетичне та моральне виховання, формувало світогляд людей.

Граверна техніка дала можливість художникам працювати в мініатюрі, відтак вимагала точності, акуратності, терпіння, філософського підходу до відтворення зображення.

«Спочатку гравюру різали на дереві простим способом і навіть звичайним ножем; як матеріал головним чином використовувались груша і горіх. З вирізаної уздовж волокон дошки можна було отримати велику кількість відбитків, що часом доходила до кількох тисяч. Згодом для рельєфної гравюри почали використовувати металеві пластинки: мідні, латунні, олов’яні, так як дерев’яні могли обламуватися, давати тріщини, а тонкі лінії різьблення сплющувались під час друкування. Штрихи, вигравірувані на металі, були стійкішими, опирались стиранню під час друкування і чищення дошки» [3, 6].

У XVII столітті одним з найпопулярніших видів гравюри стає офорт (з французької eau-forte – кислота). Застосування азотної кислоти для травлення ліній допомогло отриманню більш чітких зображень.

Автором першого офорта, що датується 1513 роком, вважають швейцарця Урса Графа. В цій техніці працювали такі великі майстри як Дюкер, Рубенс, Ван Дейк, Гойя, Рембрандт, а в Росії – Єгоров, Кіпренський, брати Брюллови.

Протягом століть художники-гравери вдосконалювали інструменти та створювали нові: стамески, різці, гравірувальні голки, гладильні ножі для стругання зображення. Для естампу використовували папір, дуже рідко пергамент чи шовкову тканину.

Шевченкознавці припускають, що молодий кріпак Тарас Шевченко познайомився з європейським естампом у Віленському університеті, де, ймовірно, його вчителем короткий час був професор малювання Ян Рустем. Через багато років у листі до друга Броніслава Залеського Тарас Григорович нагадуватиме настанови старого Рустема: «Шість років рисуй і шість місяців малюй, і будеш мистцем» [2, 110].

У Петербурзькій Академії мистецтв студент Шевченко знайомиться ближче з мистецтвом гравюри. Віктор Ковальов, студентський товариш Шевченка, з яким вони разом квартирували у будинку Бема на Васильєвському острові, згадував, що бачив у альбомі Шевченка підготовчий малюнок: «З числа ескізів Т.Гр. в цьому альбомі найкращий був «Король Лір», намальований сепією. Енергійна постать короля була майже гола, з факелом в руках, в приступі безумства він біг підпалити свій палац. В такому положенні мені ніколи не траплялось бачити короля Ліра на сцені при виконанні цієї ролі найкращими акторами. Ескіз Тараса Григоровича справляв велике враження і ефектним освітленням» [6, 86]. Ця сепія була основою для створення першого авторського естампа, виконаного Шевченком у техніці гальванографії. Сюжет трагедії Шекспіра став ілюстрацією до підручника Франца фон Кобеля «Гальванографія», що вийшов в російському перекладі А.Грекова у 1843 році.

Вдалий досвід спонукає Шевченка продовжувати працювати у цій техніці. У 1843 році, в перші дні перебування в Україні, Тарас Шевченко виконав ескізи та начерки, що пізніше лягли в основу завершених композицій для офортів «У Києві», «Видубецький монастир», «Судня рада» та «Старости». Саме в цей період з’явився задум: створити періодичне видання альбому «Мальовнича Україна», щоб поширювати його як на Батьківщині, так і в європейських країнах. Метою художника було опублікувати естампи мальовничих куточків та історичних пам’яток, картин з життя українців, що передають фольклор та традиції рідного народу.

В листі до історика Осипа Бодянського Шевченко ділився своїм задумом: «Ще ось що, чи я вам розказував, що хочу рисувать нашу Україну? Коли не розказував, то слухайте. Я її нарисую в трьох книгах: в першій будуть види чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій – теперішній людський бит, а в третій – історія. Три естампи уже готові: «Печерська Київська криниця», «Судня в селі рада» і «Дари Богданові і українському народові» […] На види і на людський бит текст буду сам писати, або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, Ви писать по три листочки в год, тілько по-нашому, щоби тямили безглузді кацапи» [2, 30].

Запрошував до співпраці історика літератури Миколу Стороженка, польського критика і письменника Міхала Грабовського. Ідеєю Тараса Шевченка зацікавився Пантелеймон Куліш, який працював учителем у Дворянському училищі на Подолі, досліджував історію України, описував пам’ятки Київської Русі і одночасно працював у Київській тимчасовій археографічній комісії, записував легенди, народні перекази, вивчав літописи. «Відомо, що Шевченко дуже розраховував на допомогу Куліша і Бодянського, які, однак, з різних причин не приклали руку до видання» [3, 9].

Молодий художник звертається до офіційних впливових осіб та установ, аби заручитися їх підтримкою у питанні передплати. В листі до чернігівського цивільного губернатора П.І.Гессе він пише про видання як про свій патріотичний обов’язок перед Батьківщиною: «История Южной России изумляет каждого своими происшествиями и полусказочными героями, народ удивительно оригинален, земля прекрасная. И все до сих пор никем не представлено пред очи образованного мира, тогда как Малороссия давно имела своих и композиторов, и живописцев, и поэтов. Чем они увлекались, забыв свое родное, не знаю; мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всей Италии. Те, которые видели однажды нашу Краину, говорят, что желали бы жить и умереть на ее прекраснейших полях. Что же нам сказать, ее детям, должно любить и гордиться своею прекраснейшею матерью. Я, как член ее великого семейства, служу ей, ежели не на существенную пользу, то по крайней мере, на славу имени Украины» [7, 82]. З подібними листами, переконуючи в необхідності і важливості свого видання, Тарас Шевченко звернувся до Харківського цивільного губернатора С.М.Муханова, до фольклориста-науковця, куратора Харківського учбового округу М.А.Церелєва. Написав лист-прохання про фінансову підтримку до Комітету Товариства заохочення художників «Будучи покровительствуемый Обществом поощрения художников в продолжении нескольких лет, и средствами которого по мере моих способностей образовался в избранном мною художестве, и получив за первый опыт лестное для меня одобрение, решился вторично прибегнуть с покорнейшею просьбою... Желая более сделать известными достопримечательности родины моей, богатой воспоминаниями историческими […] я предпринял издание, названное мною «Живописная Украина» […] Три эстампа, по возможности, конченые, представляю на благоусмотрение общества и ежели удостоюсь благосклонного внимания и одобрения, то, не имея собственных средств для расходов, в таком случае неизбежных, беру смелость просить в предпринятом мною деле» [7,88].

30 жовтня 1844 року товариство ухвалило рішення: «находя, что труд господина Шевченки и самое предприятие его заслуживает некоторого поощрения, положил выдать единовременно триста рублей ассигнациями безвозмездно, с тем, чтобы он по выпуску первой тетради представил один экземпляр оной в Общество» [7, 88].

Передплата видання розповсюджувалась у Харківській, Чернігівській, Полтавській губерніях. Княжна Варвара Рєпніна, знаючи благородний намір Шевченка викупити братів і сестер з кріпацтва, допомагала йому розповсюджувати квитки, збирати гроші, надсилала примірники видання передплатникам. Єдиний альбом «Живописная Украина Тараса Шевченка. Санкт-Петербург. 1844» зберігся до наших днів. Комплект офортів у первісній обкладинці знаходиться у Публічній бібліотеці Академії Наук України.

Офорти «Судня рада», «Старости», «У Києві», «Дари в Чигирині 1649 року», «Казка», «Видубецький монастир у Києві», що ввійшли до першого видання альбому, були яскравими ілюстраціями історії, побуту, чарівної природи України. Під зображеннями текст двома мовами – українською і французькою. З автобіографічної повісті «Художник» дізнаємося, що Тарас Шевченко вчив французьку, так як вона була мовою мистецтва. Написи свідчать про високу майстерність офортиста, оскільки вигравірувані у дзеркальному відображенні.

Дари в Чигирині 1649 року
Офорт. 1844

1845 року закінчивши навчання в академії, працював у Київському університеті Святого Володимира художником в Археографічній комісії по розбору давніх актів. Основним завданням Тараса Шевченка було змальовування пам’яток історії, архітектури, природи. Зроблені під час експедицій ескізи та малюнки стали основою майбутніх офортів: «Чигирин з Суботівського шляху», «Кам’яні хрести в Суботові», «Богданові руїни в Суботові», «Церква Покрови в Переяславі», «В Решетилівці», «В Седневі».

Шевченко сподівався продовжити друкувати естампи, мав надію знайти видавничу базу у Київському університеті, що мав літографічну майстерню. Задумане не було здійснене повністю, із запланованих дванадцяти гравюр на рік вийшло лише шість. На це було багато причин, але найголовніша – арешт і заслання у справі таємного Слов’янського товариства, відомого як Кирило-Мефодіївське братство.

Після дев’яти років заслання з надією на амністію Тарас Григорович думав про повернення у Петербург, про майбутнє заняття гравюрою, бо добре розумів, що багато втратив за роки заслання: «О живописи мне теперь и думать нечего […] Десять лет неупражнения в состоянии сделать и из великого виртуоза самого обыкновенного кабашного балалаешника. Следовательно, о живописи мне и думать нечего. А я думаю посвятить себя безраздельно гравюре акватинта. Для этого я полагаю ограничить свое материальное существование до крайней возможности и упорно заняться этим искусством. А в промежутке времени делать рисунки сепиею с знаменитых произведений живописи, рисунки для будущих эстампов» [1, 659].

Тарас Шевченко захоплено вивчає мистецтво офорта, розуміючи його просвітницьке значення. «Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям и угодным Богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящных произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без твоего чудотворного резца? Божественное призвание гравера!» [1,659].

З 1858 року у житті і творчості Тараса Шевченка розпочався новий період. Оселившись у Петербурзькій Академії мистецтв, де мав кімнату і майстерню, художник приступив до занять гравюрою.

Професор академії Ф.Іордан познайомив його з новітніми досягненнями в техніці офорта–акватинти. Різновид штрихового офорта давав можливість художникові створити різноманітні тональні переходи, дуже подібні до ефекту акварельного живопису. Від цього й назва: від aqua – вода, tinto – чорнило. Можливість відтворювати найтонші лінії у зображенні настільки захопили Шевченка, що решту свого життя він присвятив вивченню і вдосконаленню цієї техніки. Перші офорти–акватинти Тарас Григорович створив за власним малюнком «Дві дівчини» та за картиною іспанського художника Б.Е.Мурільйо «Свята родина».

Взірцем творчої майстерності для Шевченка був великий голландець Рембрандт, офортна манера, передача світлотіні, художні смаки якого імпонували Шевченкові. Художник починає глибоко вивчати твори відомого живописця й гравера, збирає і копіює його гравюри: «Смерть Марії», «Священик», «Читець», «Поляк із шаблею і палицею». Копіював офорти митця, щоб виробити у собі таку саму віртуозність лінії, невимушеність передачі світла і тіні. Відвідував Ермітаж, щоб обрати сюжет для офорта.

Євангельський сюжет картини, виконаної олійними фарбами, «Притча про робітників на винограднику» припав до душі Шевченкові, він приймає рішення виконати офорт за твором великого голландця. Скопіювавши картину, за власним малюнком гравірує зображення на дошці. Офорт «Притча про робітників на винограднику» вийшов з-під різця гравера надзвичайно досконалим, став справжнім тріумфальним шедевром художника.

З кожним новим твором зростає майстерність Шевченка як офортиста. Друг Шевченка, Честахівський, зазначав, що Тарас Григорович ввів до техніки офорта нові засоби, винайшов нові інструменти. Він стає загальновизнаним, популярним художником-гравером.

На початку весни 1859 року на виставку в Академію Тарас Григорович подав свої роботи. 16 квітня звертається в Раду Академії з проханням: «Получив звание художника в 1844 году, с того времени я постоянно занимаюсь гравированием на меди. Представляю на благоусмотрение Совета две гравюры моей работы: одну с картины Рембрандта, изображающую притчу о виноградаре и деятелях, другую с картины Соколова «Приятели», покорнейше прошу Совет Императорской Академии художеств удостоить меня звания академика, если мои работы будут признаны удовлетворительными, или же дать мне программу для получения сего звания» [7, 471]. Того ж дня на попередньому засіданні Рада постановила визнати гравера Тараса Шевченка призначеним в академіки і дати йому програму на отримання звання.

Притча про робітників на винограднику
Офорт, акватинта. 1858

П’ять офортів гравера Шевченка експонувались на виставці у вересні 1860 року в Академії: «Дерева Мангишлаку», «Дуб» з картини Мещерського, «Вечір в Альбіно поблизу Рима» з картини Лєбедєва, «Вірсавія» з картини К.Брюллова та «Автопортрет зі свічкою». Прикметно, що автопортрет є повторенням рисунку 1845 року. «В правій руці ручка чи олівець, притулений до паперу, ось ніби він тільки-що писав, відірвався і глянув на нас зі своєї молодості» [3, 30]. Учень Тараса Григоровича Суханов-Подколзін згадує момент, коли вперше побачив автопортрет художника, який став основою для офорта: «Между массой самых разнообразных этюдов и набросков отыскался портрет молодого человека со свечой в руке; тени на лице были очень резкие, растительность преобильная. Тарас Григорьевич предложил мне отгадать, кого изображал этот автопортрет. Разумеется, я этого не мог исполнить, тогда он объявил, что это его собственный портрет, им же самим давно когда-то рисованный, еще в то время он учился у Брюллова. Много смеялся он моему удивлению, поглаживая свою лысую голову, расправляя запорожский ус и сравнивая себя стоя перед зеркалом, с кудреватым, безбородым юношей со свечкой в руке. Он утверждал, что в свое время портрет очень был схож с оригиналом» [4, 415].

Петербурзькі газети у публікаціях про академічну виставку писали, що роботи Шевченка «замечательные». 31 жовтня 1860 року Тарасу Шевченку був виписаний диплом академіка: «С.-Петербургская императорская Академия художеств за искусство познания в гравировальном искусстве признает и почитает художника Тараса Шевченко своим академиком, с правами и преимуществами в установлениях Академии предписанными. Дан в С.-Петербурге за подписанием президента и с приложением печати 1860 года октября 31 дня» [7, 540].

Художня спадщина Тараса Григоровича налічує понад тисячу найменувань. Картини, написані олійними фарбами, малюнки аквареллю, сепією, рисунки олівцем. З двадцяти семи офортів понад двадцять створено за три останні роки життя. Із фотографій виконав чистим офортом портрети викладачів академії: Ф.Толстого, П.Клодта, Ф.Бруні, І.Горностаєва.

Відома доля лише п’яти мідних дощок. Дві зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка – «Судня рада» і «Старости». До музею вони потрапили із знаменитої колекції Василя Тарновського. Інші три – «У Києві», «Видубецький монастир», «Дари в Чигирині» – зберігаються у Національній бібліотеці Варшави.

Синтез українського фольклору, народних звичаїв, традицій, історії прочитується у творчості Тараса Шевченка, яка є феноменальним явищем в історії української культури. Його живописні та графічні твори стали основою розвитку реалістичного образотворчого мистецтва в Україні. Роботи Шевченка порівнюють з роботами Рембрандта, Дюрера, Ореста Кипренського. Сучасники називали Тараса Григоровича «руським Рембрантом».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Тарас Шевченко. Усі твори в одному томі. К.; Ірпінь: ВТ Перун, 2007. – 824 с.
2. Т. Шевченко. Повне зібрання творів, т. 11, Варшава, Львів. Український науковий інститут. 1935. – 400 с.
3. Тарас Шевченко – академік гравюри. М.Стратілат Хмельницький: ПП. Мельник А.А., 2010. — 36 с.
4. Воспоминания о Тарасе Шевченко. В.С.Бородин, Н.Н.Павлюк. К., Дніпро, 1988. – 606 с.
5. В.І.Касіян. Мистецтво Тараса Шевченка, К., 1963. – 80сс.
6. Спогади про Тараса Шевченка / Упоряд. і приміт. В.С. Бородіна і М.М. Павлюка; передм. В.Є. Шубравського. – К.: Дніпро, 1982. – 547 с.
7. Т.Г.Шевченко.Документи та матеріали до біографії Т.Г.Шевченка, К. 1975. – 600 с.