З давніх часів була потреба концентрувати твори мистецтва у збірки для можливості візуального сприйняття історії, культури, фольклору, мови свого народу. Спочатку були приватні колекції, а у ХІХ столітті у зв’язку з передачею їх у державну власність виникла потреба у окремих приміщеннях – музеях, де твори мистецтва були б доступні всім бажаючим. «Почалася епоха будівництва музеїв. Було розроблено автономний тип будівлі, що об’єднував експозиційні та фондові приміщення, майстерні, бібліотеки та допоміжні приміщення усіх видів, не лише для внутрішньої роботи музею, а й для відвідувачів» [1, 90].
У 1819 році відкритий музей Прадо в Мадриді, у 1838 році – Національна галерея у Лондоні (National Gallery London). У 1830 році завершили будівництво Мюнхенської Гліптотеки, у 1824 – 1836 споруджено у Мюнхені Стару Пінакотеку, а у 1847 – 1855 створено Дрезденську картинну галерею у Цвінгері. До кінця ХІХ століття були відкриті Ермітаж у Санкт-Петербурзі (1839 – 1849), Музеї Кайзера Фрідріха у Берліні (1904), Музей природознавства у Берліні (1883 – 1888), Музей історії природи (1889) та Музей історії мистецтва у Відні (1891). Античний храм був зразком наслідування для архітекторів, що апріорі викликало почуття поштивого страху замість відкритості для всіх.
Вивчення історії та закономірностей розвитку музеїв, їх внутрішньої організації, системи наукового комплектування музейних фондів, документування й зберігання колекцій та опрацювання методики побудови музейних експозицій, виставок, різних видів і форм науково-освітньої діяльності музеїв спонукало до виникнення нової галузі науки – музеєзнавства, що вивчає та спрямовує роботу музейних закладів.
Музеєзнавство «тісно пов’язане з такими суспільними науками як філософія, історія, археологія, етнографія, філологія, психологія, мистецтвознавство, педагогіка, а також із рядом природничих наук — ботанікою, зоологією, антропологією, палеонтологією, геологією, ґрунтознавством тощо» [2, 13].
Після Першої світової війни у Європі ситуація з музейними колекціями змінилася. У Німецькій імперії, після конфіскації майна правлячих династій (замки, музеї, картинні галереї, архіви, бібліотеки та інші збірки), були створені фонди, які керували музеєфікованими установами, а також творами мистецтва та колекціями. «Суттєво змінилися також вишкіл та фахова орієнтація музейних працівників. Хоча ще перед початком століття потреба нових умінь та спеціальних знань для придбання, ведення документації та збереження збірок привела до призначення на посади у великих музеях фахівців, кураторів із спеціальною вищою освітою. Водночас під впливом нової фахової концентрації на змісті колекцій постраждала попередня традиційна позиція щодо відвідувачів – багато музеїв присвятили себе радше дослідженням, аніж обслуговуванню громадськості» [1, 92].
У 1904 році видатний німецький музейник Альфред Ліхтварк зазначав, що «інтенсивна науково-дослідна діяльність у багатьох музеях, яку потім переймали університети та академії, призвела до відчуження відвідувачів. Вони не могли більше сприймати наукову діяльність музеїв і пов’язували поняття «музей» з уявленням про щось «незрозуміле, дивне і віддалене від життя та вкрите порохом». Тому вже на початку сторіччя музеї, усвідомивши такі тенденції, намагалися гармонійно поєднувати наукові потреби з потребами відвідувачів» [1, 93].
Крім того, через музейні зібрання діюча влада нав’язувала суспільству ідеологічні погляди держави. Музейні установи та постаті, які мали всенародну любов і повагу, стали інструментами ідеологічного впливу. Євген Сверстюк пише: «Кожна епоха творила свій образ Шевченка. І хотіла його словами говорити – від імени народу – про себе. […] Його високим іменем безпардонно освячували беззаконня й терор. Далі, в нудному амплуа «співця важкого життя трудящих у минулому» і «співця прекрасного майбутнього», він був пронесений через найчорнішу смугу нашої історії. Моторошно подумати, що в душогубство 1930-го, в геноцид 1933-го, в чуму 1937-го ті наші діти, що вціліли від голодної смерти, співали про щасливе життя – «в сім’ї вольній, новій» [4, 306].
Попри ідеологічні маніпуляції – життєва позиція, поетична та художня творчість Тараса Шевченка вплинули на формування українського народу як нації. Місця дитинства великого українця ще з кінця ХІХ століття стали важливими. Була гостра всенародна потреба у візуальному сприйнятті та осмисленні садиби батьків поета. По смерті Тараса Шевченка у село Керелівку приїжджали його друзі, знайомі, шанувальники життя і творчості. Всі верстви населення, незалежно від рівня освіченості і незважаючи на статки, прагнули прийти, приїхати на батьківську садибу поета. Із Петербурга, із Москви, із Києва, з усього світу люди їхали, щоб відчути могутню енергетику цієї землі, яка огортає кожного силою духу українства, всього, що вплинуло на формування та становлення малого кріпака Тараса і стало основою його свідомості, його творів, його життя.
Свої поради, пропозиції подорожні записували до найперших Книг вражень. Ось два з них:
«Наконец-то мне удалось побывать на родине нашего великого украинского писателя, художника и революционера Тараса Григорьевича Шевченко. Не верится, что из такого глухого села маленький пастушок Тарас мог пробить себе дорогу. Это место нужно сохранить как исторический документ.
Сделал для памяти несколько зарисовок памятника Тараса Григорьевича и другие, очень доволен своей поездкой уехал в Киев. 5 сентября 1929 года. Художник-самоучка А. Заславский».
«…На мою думку, мало приділяють уваги дворищу, де родився Т. Г. Шевченко. На цім історичнім місці нужно утворити бібліотеку, музей та культурно оздобити. 18 лютого 1934 року. Кошовий К.»
У 1939 році на батьківщині Тараса Шевченка до 125-ї річниці з дня його народження відкрито літературно-меморіальний музей. Сама будівля як символ волі має форму тризуба, її унікальне архітектурне вирішення ввібрало в себе елементи українського бароко. З часу відкриття експозиція музею змінювалася кілька разів, але кожна була живою і відкритою для людей, незважаючи на ідеологічну пропаганду влади. Шевченко один для всіх на всі часи, політичні чи ідеологічні зміни.
Літературно-меморіальний музей Т.Г.Шевченка у селі Шевченкове (колишня Керелівка) є складовою Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка». У 1999 році народний художник України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка Анатолій Гайдамака створив художньо-літературну експозицію музею. Через музейні експонати подано звичаї, традиції, устрій, соціальні та педагогічні погляди українського народу. У духовному храмі панує атмосфера, співзвучна із дитинством Тараса, з його творчими та життєвими шляхами, переконаннями, громадською позицією.
Філософсько-візуальне сприйняття музейної експозиції, місць дитинства поета, пам’яток культури, архітектури, природи, художніх полотен через інструменти масової культури (кінофільми, комп’ютерну графіку, відео, телебачення, монументальне мистецтво, рекламу) формує світогляд особистості, впливає на психологічний процес ідентифікації громадянина як Українця.
