РОДИНА ЯК ОСВІТНЯ ІНСТИТУЦІЯ
ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ В ТВОРЧОСТІ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

Українська родина – складова системи неперервної освіти, функцією якої є формування Людини, особистості, зокрема, її високоморальних якостей. В сім’ї зберігається і примножується генетичний, життєвий досвід, мудрість, які передаються від покоління до покоління. Родинна атмосфера, відносини між батьками, побут, народні звичаї і традиції впливають на становлення дитини як особистості. Зростаючи у родинному колі, діти навчаються поваги до старших, культури мови і поведінки, усвідомлюють беззаперечний авторитет батька і матері. Родина, сім’я є однією з найважливіших соціально-суспільних інституцій з виховання громадянина, патріота.

Деградація родинних відносин збільшила кількість розлучень, спричинила появу неповних сімей, одностатевих шлюбів, неадекватної поведінки дітей, тому актуальним є питання збереження повноцінної родини, генофонду української нації і людства в цілому.

Видатні педагоги Макаренко А.С., Сухомлинський В.О., Ушинський К.Д. та інші прогресивні діячі попередніх епох у своїх дослідженнях розглядали проблеми структури сім’ї, її місце у вихованні нащадків. Антон Семенович Макаренко вважав, що виховання дітей – найголовніша галузь нашого життя, у майбутньому вони виховуватимуть своїх дітей. Правильне виховання дочки чи сина – це щаслива старість батьків, погане виховання – горе, сльози, провина перед іншими людьми, перед усією країною.

Німецький вчений-гуманіст, історіограф, мандрівник Крістоф Дітріх Роммель, який у 1811-1814 роках був професором Харківського університету, аналізує тогочасний сімейний устрій: «Якщо в усій Росії батько, до самого царя, користується переважним патріархальним авторитетом у керуванні родиною, то в Малоросії перевага надається матері. Якщо жінки селян у Великоросії використовуються на роботах у полі, то тут вони здебільшого вправляються по дому. Робота їх полягає в обробці льону, коноплі, полотна, вовни, повсті, тому в Україні дуже розповсюджене розстилання в хатах, на санях і возах грубих строкатих вовняних килимів…» [1, 167].

З дитинства дівчина навчалася вести хатнє господарство, придивлялася до відносин між батьком та матір’ю, мріяла про щасливе подружнє життя і вподобувала хазяйновитого парубка, схожого на її батька. Українська жінка часом сама визначала своє сімейне становище. В українській народній пісні так і співається:

Тече річенька невеличенька,
Схочу – перескочу.
Віддайте мене, моя матінко,
За кого я хочу.

«Колись, – писав І.С. Нечуй-Левицький, – дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина була прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче заручитись з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитись з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині» [2, 181].

Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який прожив серед українців понад 17 років (1630 – 1648) описує, як дівчата залицяються до парубків: «Тут, на відміну від звичаїв і традицій інших народів, дівчина першою сватається до парубка, якого собі сподобала. Їхній традиційний та незламний забобон майже завжди дівчині в цьому допомагає, та й вона більш певна успіху, ніж парубок, коли б наважився першим свататися до обраної дівчини. …Батьки бояться накликати на себе гнів божий чи якесь інше лихо, прогнавши дівчину, бо вважають, що, так вчинивши, навіки знеславлять увесь її рід, який неодмінно їм за це помститься» [3, 73].

У козацьку добу чоловіки залишали домівки на своїх дружин і рушали на Січ Запорозьку, аби стати гуртом на захист України. Гинули під час військових походів, а у ХVIII – ХІХ столітті мусили поповнювати ряди російської регулярної армії та флоту – ставали рекрутами. З 1699 року на українських землях Петро І запровадив солдатчину, яка невдовзі перетворилась у рекрутську повинність і тривала довічно. Майже через сторіччя термін служби скоротили до двадцяти п’яти років. Поступово термін зменшувався, і з 1874 pоку була введена всезагальна військова повинність, яка тривала 7 років.

Тарас Шевченко вважав великою родинною трагедією, коли до війська мусив іти чоловік, який мав дружину, діток. Така сім'я була приречена на велику скруту, бо родина залишалася без чоловіка-господаря. У своїх творах Шевченко показує долю солдатів, яким пощастило дожити до кінця служби. З війська вони поверталися каліками, хворими, зламаними фізично і морально.

Особливе ставлення поета, чоловіка, громадського діяча до покриток – збезчещених дівчат-кріпачок. Українки, порівняно з дівчатами сусідніх народів, обирали собі пару по любові, до душі. Та часто траплялося, що дівчина все життя тяжко каралася за своє кохання, ставши покриткою, – і тоді в батьковій хаті місця дочці з байстрюком не було. В такому випадку долю дівчини вирішував батько, а батькове слово було непохитним. Шевченко у поемі «Катерина» пише:

Обізвався старий батько:
«Чого ждеш, небого?»
Заридала Катерина
Та бух йому в ноги:
«Прости мені, мій батечку,
Що я наробила!
Прости мені, мій голубе,
Мій соколе милий!»
«Нехай тебе Бог прощає
Та добрії люде;
Молись Богу та йди собі –
Мені легше буде» [4; 17]

Тарас Григорович Шевченко як громадський діяч, освітянин у своїй творчості акцентує увагу на важливості морально-етичних відносин у родині, формуванні цілісної особистості. Особливу увагу він звертав на важливість повноцінної сім’ї, присутність обох батьків.

Історична пам’ять українського народу свідчить про домінування у сімейному устрої жінки-матері, берегині домашнього вогнища, так як чоловік-батько споконвіку виконував роль годувальника, захисника родини, домівки, прабатьківської землі.

Домінуючу роль жінки спостерігаємо у творчості Тараса Шевченка. Він виростав на народному фольклорі, вивчав самобутню історію рідного народу з переказів старших людей; з народних пісень, які звучали в кожній людській душі від народження і до кінця віку; з народних звичаїв та традицій, а що вже казати про пісенний епос – думи та ліричні пісні-балади, які виконували кобзарі, подорожуючи рідною українською землею. Пам’ять поколінь свідчить про нівелювання образу чоловіка-батька в українській родині. Багато було неповних сімей, де жінка була і за матір, і за батька. Жінка виконувала повсякдень всю хатню роботу, доглядала дітей, тому між ними був набагато тісніший емоційний зв’язок, діти відчували на генетичному рівні материнську любов, лагідність, чуйність.

Сюжети повсякденного життя Тарас Шевченко відтворює практично у всіх своїх творах, зокрема у поемах «Сова», «Москалева криниця», «Відьма», «Марина», «Сон» (комедія), «Сичі», в повістях, щоденнику, окремих віршах.

На початку ХІХ століття на території української держави впроваджена кріпаччина. Доля кріпака спіткала і Тараса Шевченка. У вірші «Якби ви знали, паничі…» він згадує:

…Неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
Там матір добрую мою,
Ще молодую, у могилу
Нужда та праця положила.
Там батько, плачучи з дітьми
(А ми малі були і голі),
Не витерпів лихої долі,
Умер на панщині!… А ми
Розлізлися межи людьми,
Мов мишенята. [4, 207]

Діти-сироти йшли в найми або ставали поводирями сліпим кобзарям. До них було упереджене ставлення, якщо наймит – значить ледащо. Пам’ятаючи батькову науку та прислухаючись до порад старших, переймаючи досвід, наймити ставали добрими майстрами, облаштовували родинне вогнище, виходили в люди.

Таки ж у тім селі, трудящий
(Бо всюди сироти – ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина! [4, 156]

У повісті «Варнак» Тарас Григорович акцентує увагу на безвідповідальному вихованні, яке негативно вплинуло на формування особистості, а в повісті «Прогулка с удовольствием, и не без морали» Шевченко засуджує поведінку матері: «Зачем они детей родят, эти амфибии, эти бездушные автоматы? С какой целью они выходят замуж, эти мертвые красавицы? Чтобы сделать карьеру, как выражается моя кузина; а дети – это уже необходимое следствие карьеры и ничего больше. Бедные бездушные матери! Вы свой долг, свою священную обязанность…» [4, 584].

Доцільно звернути увагу ще на одну проблему родинного виховання в творчості Т.Г.Шевченка – на відповідальність обох батьків за долю дітей. У повісті «Близнецы» він сам признається, що погано вірить «…в воспитание самых добродетельных матерей, тем более, если у них одно единственное дитя» [4, 459]

У сім’ях, де на чолі родини був чоловік, було більше злагоди і послуху. Батько – голова сім’ї. Батько дбає про матеріальний добробут та забезпечує духовне життя родини. Його слово закон. Батько – засновник родини, має незаперечний авторитет, вплив на особистісне формування дітей, привчає їх до праці, навчає ремеслам, уособлює розум, мужність, силу, справедливість. Зимовими вечорами батько мав змогу більше приділяти уваги дітям, розповідав їм бувальщини, казки. Для дітей це були хвилини радості і щастя, батькові розповіді формували дитячий світогляд. Коли сини підростали, він привчав їх до праці, вчив господарювати. Працьовитий, стриманий, часом суворий, але люблячий, вчив дітей бути дружними, допомагати одне одному, шанувати себе і людей.

Батько поета «Григорій Шевченко, видно, був людиною популярною, шанованою в громаді. Ім’я Григорія Шевченка часто стоїть в записах громадських актів села Кирилівки як «поручителя» при вінчанні, чи «восприємника» при хрещенні. Він був письменний, а письменних людей тоді нараховувалося одиниці» [5, 28].

Старшого сина Микиту Григорій Іванович вчить стельмахувати, сподіваючись, що цим ремеслом Микита зароблятиме собі на хліб. Середнього сина Тараса віддає у Керелівську церковно-приходську школу навчатися грамоти, бо бачив, що його до ремесел призвичаїти не вдається. Григорій Іванович Шевченко, їздив по світу з чумаками (наймався хурщиком), бував у Києві і в Одесі, бачив інше, не кріпацьке життя. Брав у такі подорожі і сина Тараса, про що Тарас Шевченко описує у повісті «Наймичка»: «Во времена самой нежной моей юности (мне было тогда 13 лет) я чумаковал тогда с покойным отцом» [4, 320].

У 1862 році Олександр Матвійович Лазаревський у матеріалах до біографії Тараса Шевченка пише: «Уже з дитячих років Тарас Григорович виявляв надзвичайну допитливість розуму; особливо уважно прислухався він, коли, бувало, дід чи батько його на якесь свято починали розповідати про минувшину. Батько Тараса Григоровича був грамотний і для свого середовища досить начитаний; розповідь його відзначалась релігійним характером; він любив переказувати житія святих і всіляких подвижників благочестя. Інший характер мала розповідь діда, живого свідка Коліївщини; всі герої цього кривавого епізоду української історії були йому добре відомі, і саме про них він любив святковими вечорами оповідати дітям і онукам. Розповіді батька й діда, безсумнівно, дуже вплинули на розвиток творчого обдаровання нашого поета й не могли не відбитися згодом на його творах» [6, 24].

На смертному одрі Григорій Шевченко склав духовний заповіт, який передавали з вуст в уста, від покоління до покоління: «Синові моєму Тарасові з спадщини після мене нічого не треба. Він не буде людиною абиякою; з його вийде або щось дуже добре, або велике ледащо; про його спадщина по мені або нічого не значитиме, або нічого не поможе» [7, 43]. Батько вже тоді відчував, яке майбутнє чекає його сина…

Осиротів Тарас Шевченко в ранньому віці. Тяжким був його шлях у жорстоке доросле життя, та до кінця своїх днів не розгубив мудрість батькової науки, яка добірним зерням впала в душу хлопця. Найтепліші спогади про батьків, братів та сестер знайшли відображення у поетичній та малярській творчості нашого Кобзаря. Картиною «Селянська родина», яку Шевченко написав у 1843 році під впливом вражень від першого перебування на батьківщині у Керелівці, передає духовну сутність сім’ї, зокрема, сім’ї української. Поміж батьком та матір’ю панує любов та злагода, ці почуття проектуються на малу дитину, а на призьбі під хатою сидить старий мудрий дід як охоронець роду. Цю картину називають українським «Святим сімейством». Для Тараса Шевченка сімейна ідилія – вершина людських відносин, прояв найвищої любові.

Мов батько та мати
Розпитують, розмовляють, –
Серце б’ється, любо…
І світ божий як великдень,
І люди як люди. [4, 14]

З повагою Тарас Шевченко ставився до родини Ускова, в роки заслання батьківською любов’ю оточив маленьку Наталію. У 1853 році з Новопетрівського укріплення у листі до Бронислава Залеського Шевченко пише: «...я так люблю детей, что не насмотрелся бы на верный отпечаток ангела» [8 ,89].

Добре знаючи поета, Олександр Лазаревський згадував, що погляди Шевченка на життя, сім’ю, виховання з’явилися внаслідок власного досвіду. Саме спостережливість, життєвий досвід, самоосвіта Шевченка лягли в основу його педагогічних висновків. На багато питань він відповідає впевнено і переконливо. Наприклад: звідки беруться грубість, пристрасть до горілки, карт, розпусти? – «… из болота бездействия и из тины нравственной пустоты»[4, 583], або чому привілейована красуня не може бути ніжною матір’ю, люблячою дружиною? – «начало этого зла… в воспитании. Если нежных родителей Бог благословит красавицей дочечкой, они сами начинают ее портить, предпочитая ее другим детям» [4, 569].

Шевченко був переконаний, що в людях найцінніше – гідність, без якої неможливі досягнення суспільства, за яку потрібно боротися, яку потрібно виховувати. Погляди геніального поета на родинне виховання співзвучні християнському вченню та поглядам провідних педагогів сучасності. В сім’ї, де панує любов до ближнього, повага до народних звичаїв і традицій, відбувається моральне виховання молоді, повноцінне формування особистості.  

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Січинський В. Чужинці про Україну. К.: Ярославів Вал, 2011. –256с.
2. Культура і побут населення України: Навч. Посібник / В.І.Наулко, Л.Ф.Артюх, В.Ф.Горленко та ін.– 2-е вид., доп. та перероб.– К.: Либідь, 1993. – 288с.
3. Боплан, Гійом Левассер де. Опис України / Гійом Левассер де Боплан. Українські козаки та їхні останні гетьмани; Богдан Хмельницький / П.Меріме / Пер. з фр., приміт. та передм. Я.І.Кравця. – Львів.: Каменяр, 1990. – 301с.
4. Тарас Шевченко. Усі твори в одному томі. К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2007. – 824с.
5. Л.Д.Мулявко. Паросток батьківського саду: Зацвіт Шевченкової долі. Черкаси: Брама-Україна. 2012. – 156с.
6. Спогади про Тараса Шевченка. Упоряд. Бородін В.С. і Павлюк М.М., К.: Дніпро, 1982. –547с.
7. Кониський О.Я. Тарас Шевченко–Грушівський. Хроніка його життя. К.: Дніпро. 1991. – 702с.
8. Тарас Шевченко. Листи. Нотатки. Фольклорні записи. – К.: Видавництво АН УРСР, 1964