Ти не лукавила зо мною...
Жанна Бондаренко, 12 років

Валентина Старусєва

Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела ...

Ця хата з малими віконцями була розділена сіньми на дві половини: в половині лівій (від шляху) – „малій хаті” – сиділи дяки, а в правій була школа. По стінах в так званій класній кімнаті було розставлено багато образів, узятих зі старої церкви. Попід образами через стіну тягнулася полиця, на якій лежали клунки, а з них пахло квасним хлібом і огірками. Через усю кімнату стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом усі школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Вчились тоді тільки хлопчики, та й то до науки йшли вибірково, багато хто з дітей лишався без неї.

В постиганні наукового ремесла навчання ділилось на дві групи – нижча – діти вчили букваря, Часословця, та вища група – Псалтиря, Апостола, „Родное слово”, арифметику. Задля такої науки в тодішніх школах треба було два роки. Науку починали звичайно з „Аз, буки, віді, глаголь” і, вивчивши азбуку, починали складати слова. „Поскладавши, було, „тлю, тля”, – каже Тараса Шевченко, – вийду я з школи на улицю, гляну на яр, а там мої щасливі ровесники грають собі на соломі біля клуні, не зважаючи, що є на світі і дяк, і школа. Дивлюсь, було, я на них, та й думаю: чому я такий безталанний, нащо мене, сердечного, мордують над букварем отим клятим?” Перший спогад Шевченка про школу не про навчання, а про втікання від нього, коли був ще малим школяриком. Ці спогади дають нам привід стверджувати, що немудру і нескладну тодішню науку пройти, фактично, було нелегко, бо на перешкоді ставала традиційна, по суті своїй дика метода, за якою треба було вивчити напам’ять весь буквар і комбінації складів за назвами церковнослов’янських літер.

Сама шкільна програма свідчила, що у селян-кріпаків була віднята освіта. Ще в кінці ХVІІІ століття в Україні була заборонена школа з викладанням рідною мовою. Отож, навчання велось церковнослов’янською мовою. Вчення починалося від Покрови – 1 жовтня за старим стилем з семи років. Посилали в школу селяни дітей рідко. Головною причиною було те, що істина „учення – світ” не ввійшла в селянську хату як життєва потреба: дітей ждав той самий шлях, що й батьків – змалку працювали вдома і в свій час заступали батьків; грамота ж ніякої ваги не мала. Метою школи було навчити селянина читати церковні книжки та знати письмо.

Як же вчили дітей цій мудрій справі? Для письма необхідне було приладдя, тож брався шматок паперу (річ дуже коштовна в ті часи, особливо для села), прикладався до гарячої груби і по ньому водилося шматком воску. Папір таким чином провощувався. Далі його лініювали будь-чим гострим (частіше за все цвяхом) під квадратик або лінійку. Потім розводили у пляшечці або у мисочці крейду, вмочали гусяче перо і писали по навощеному паперу. Написане можна було за необхідності стерти, таким чином папір міг служити довго. Найтрудніше було вправно нагострити гусяче перо: для цього потрібно було, крім гарного гострого ножа (цезорика), ще й багато хисту. Умудрялись, підстругували і вчилися писати.  

Цікавою була методика навчання читанню. Школярі на повний голос, якомога голосніше кричали – читали свої букварі, Часословці, Псалтирі. По хаті ходив дяк з довгою лінійкою в руках. Він тою лінійкою бив з усієї сили по столах і наказував: „Читайте, читайте!”

Василь Штернберг. Покарання різками. 1840.

Не диво, що Тарас часом тікав із школи. Одначе до науки брався жваво. Пошана до освіти в роду Шевченків була традицією. Батько Тараса Григорій був письменний, їздив по світі, бував у Києві та Одесі, бачив життя. Можливо, тут не обійшлося і без впливу діда Івана, який помічав допитливість і уважність малого онука. В кожному разі, Тарас починає ходити до школи. Про своє навчання, про вчителів-дяків у Шевченка збереглися яскраві, емоційно оформлені спогади в прозі, поезії «Доля»:

... Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела...

В автобіографії Шевченка читаємо: „На восьмому році життя прилаштувався у дячка у вигляді школяра-попихача. По двохрічному навчанні пройшов я Граматку, Часослов і накінець Псалтир”. Вчився Тарас охоче, мав добру пам’ять і наука давалася йому легко.

Як мало дітей в Керелівці досягали успішного вінця науки, читання Псалтиря – то було неабияким досягненням. Тарас же багато розділів знав ще й напам’ять. Не диво, що по завершенню навчання школяру Тарасу Грушівському дяк дав дозвіл принести до школи кашу. Цей звичай зберігся в пам’яті Шевченка надовго, про нього він згадуватиме в своїх творах. Як радісно було матері Катерині варити солодку кашу, кидати в неї мідні гроші і давати її синові, щоб той ніс у вишитому рушникові. Рушник – то подарунок учителеві, кашею частував товаришів, після чого учнівська громада дружно розбивала горщика. Сам Шевченко про це пише так: „Скінчив Псалтир, постановив за старосвітським звичаєм кашу братії”.  

Хто ж навчив Тараса цієї мудрості? Першими учителями у Шевченка були Павло Рубан та Василь Губський. Останній був сином керелівського священика Івана Гунського. Василь виріс у селі, спочатку дякував до 1795 року, а після цього був висвячений на попа і в цьому сані пробув до 1819 року. В грудні 1819 року Київська консисторія заборонила В.Губському правити в церкві і „отримала його в заштату”. Причиною була чарка. Певна річ, що Губський, опинившись в „заштаті”, мусив довго ждати, щоб йому дали парафію в іншому місці. Але ж треба було на хліб заробляти, тому-то він пристав до керелівських дяків, правив у церкві і учителював. Отож, одночасно в селі було два дяки – Губський і Рубан, вони вчителювали під наглядом отця Нестеровського.

Для нас цікавішим об’єктом в спостереженні є Павло Рубан, по вуличному Совгир, оскільки саме від цієї особи Тарас постиг перші ази науки. Павло вчився в Києво-Могилянській академії, хоча не закінчив її, та висока наука далася взнаки. Школярів Рубан навчав не тільки Часослова та Псалтиря, а й співав з ними українських дум та пісень, розповідав про Гуню, Наливайка, Остряницю. Так чи інакше, сказане вчителем слово впадало у відкриту Тарасову душу зерном, яке пізніше дасть добрі сходи.

Прізвисько Совгир Павло отримав за те, що мав „зиза в оці”. З себе він був високий на зріст, широкоплечий, і виглядав би як справжній запорожець, коли б не був зизооким, бо ж навіть свою незаплетену косу він носив якось ніби чуприну... Вдачі був більше суворої, ніж лагідної, а що до потреб життя та взагалі до комфорту, то був він сущим спартанцем. За козакофільство Рубан був арештований, і сільськими властями на його місце прислали нового дяка Богорського. Совгир мусив покоритися: зібрав у торбу свою мізерію, взяв зошита з синього паперу з псальмами Сковороди і рушив шукати собі нової школи. Незабаром і школярі, наче ті вівці від вовка, розійшлися зі школи, бо новий дяк „ був п’яниця паче всіх п’яниць на світі”. Павлу Рубану Тарас завдячує і знанням Псалтиря, і „списуванням Сковороди”, і бунтарському настроєві в душі і серці. З відходом Рубана з села закінчується перший етап перебування Тараса у школі.

Вдруге Шевченко потрапив до школи, коли став круглим сиротою. Згадуючи про цей період життя, писав: ”Поселився я у Богорського яко школяр і робітник”, тобто, це був початок самостійного життя. Сталося це в році батькової смерті, і, мабуть, не пізніше, як восени того року. Ніхто не міг і не мав приводу на цей крок Тарасів нарікати: і дядькові Павлові, і мачусі це могло лише подобатися – позбулися клопоту з „неслухняним хлопцем”.

Дякові, навпаки, такий „школярик-попихач” був на руку. Запиваючись, дяк по два-три дні не вилазив із шинку. Він навіть призначив Тараса „консулом”, і тепер в обов’язок хлопцям входило сікти товаришів щосуботи, що, звичайно, не звільняло його самого від дяківської хлости. Дяк Богорський був чоловік лихий. Сам Шевченко недвозначно про нього каже: „Першу людину, яку я спізнав у житті як деспота, то був дяк Богорський”. Дванадцятилітній „консул” не раз, мабуть, виручав дяка і в його педагогічних функціях, перевіряючи, чи виконали учні, що на їх долю припадало. Крім того, як оповідав сам поет в автобіографії, „дяк, упевнившись у досужестві (себто, здібностях) свого „школяра-попихача”, посилав його вмісто себе читати Псалтир по усопших душах кріпацьких, за що й платив йому десятую копійку, яко поощреніє”.

У повісті „Княгиня” Шевченко докладніше розповів про те, як він заробляв цю „десятую копійку”. „Я знав мало не весь Псалтир з пам’яті і читав його, як казали мої слухачі, „виразно”, себто, голосно. Завдяки такому моєму „досужеству”, не поховано в селі ні одного покійника, що над ним би я не читав Псалтиря. За читання давали мені книш і копу грошей, які я віддавав учителеві, як його прибуток, а він уже від щедрот своїх наділяв мене п’ятаком на бублики. І це було одно-єдине джерело мого існування”. Дарма, що Тарас замітав у хаті, палив у грубі, виносив сміття, виконував обов’язки шкільного „консула” – він часто, зрештою, як і сам невдаха й п’яниця дяк, голодував. „Добре ще, коли траплялися на селі покійники (прости мене, Господи), – згадував Шевченко, – тоді ми ще сяк-так перебивалися, а як ні – то просто по кілька днів поспіль голодували. Іноді ввечері возьму, було, я торбу, а вчитель возьме в десницю посох, та й підемо попід вікнами виспівувати. Іноді принесемо-таки в школу, а іноді й так, насухо прийдемо, тілько що нагодовані”.

Оповівши про це своє „консульське життя”, Шевченко написав: „Ой, багато-багато міг би я оповісти повчальних і цікавих речей на цю тему, та якось сумно оповідати”. Ми ж про убоге сирітське життя Тараса прочитаємо з поезії:

… Ще в школі
Таки в учителя дяка,
Гарненько вкраду п’ятака
(Бо я, було, трохи не голе
Таке убоге), та й куплю
Паперу аркуш і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую „Сковороду”
Або „Три царіє со дари”
Та – сам собі у бур’яні,
Щоб не почув хто, не побачив,
Виспівую, було, та плачу.

 У 1827 році Тарасові минуло тринадцять років. Перебування у школі в Богорського, яке Тарас називав „многотрудним двухлітнім іспитанієм”, перервав він несподіваним вибриком: заставши раз дяка та його друга Йону Лимаря, п’яних, як ніч, він з чистим сумлінням висік свого наставника і благодійника, всипавши йому велику дозу березової каші. Помстившись такою мірою і взявши якусь книжечку з кунштиками (малюнками), в ту ж ніч втік. Отож, від наслідків екзекуції врятувала його втеча, а потім, мабуть, і те, що дякові соромно було в цьому признатися. Хоча подія сталася не випадково, бо про зміну свого прикрого становища Тарас уже давно думав. Втікав він не кудись світ за очі, а до вчителя-маляра в Лисянку, – дуже вже велика охота була до малювання.

Такий вигляд мала хата дяка після пожежі і до 1961 року

Що сталося пізніше з дяківською хатою? Вона збереглася до нашого часу, тільки не повністю, а одна її половина, тож складається вона з кімнати і вузьких сіней. Двері у неї зовсім близько до північного вугла, стіни осіли. В свій час збудована з доброго дерева з товстих поперечних плах, які виступають через обмазку, вона витримала вже більше двох століть. За цей час дерево потрухло, спорохнявіло, кінці сволока і ощепення виступають зовні, утворюючи на причілку піддашшя. Вікна малі, двоє з окола, третє з причілку. Було ще четверте вікно в північній стіні, тепер замазане. Дах солом’яний, всередині хати невеличкі вузькі сіни і віддалена від них комірчина, праворуч кімната. Поперечний сволок не в хаті, а проходить через сіни і темну комірчину. На сволоку вирізьблений напис церковнослов’янською мовою: „…року 1782 м-ця апреля дня 2 рабом Божим…” Кінець сволока обгорів і ім’я фундатора залишилось невідомим.

7 грудня 1909 року школа погоріла. Згоріла, власне, половина хати від вулиці і дах. Після пожежі згоріла половина хати була відірвана, з решток дерева приробили малі сіни, а над половиною, де була школа, поклали новий дах.

За двадцять років від війни хата помітно вгрузла в землю, потрухле дерево осіло, хто заходив з відвідувачів, то низько клав поклони свідкові Тарасового навчання та наймитування. Трималася хатина в чистоті й порядку, за нею доглядали дбайливі руки правнучки Тараса Шевченка по брату Микиті Софії Тимофіївни Шолох. Вже й садочок піднявся гарненький. Щовесни зацвітав, а влітку і в осінь рясно родив грушами, вишнями, сливами та яблуками. Садибу в 1964 році було обгороджено тином, звичайним дерев’яним, а на вулиці стояв великий вказівний знак „Хата дяка, де вчився і наймитував Тарас Шевченко”. Починаючи з 70-80-тих років ХХ століття до хати відвідувачі вже не заходять. Проте і сьогодні бажаючі можуть відвідати цей цікавий експонат-оригінал, який пам’ятає далекі шкільні роки Тараса Шевченка.