Обабіч Чорного шляху, серед розкішного лісу на початку XVII століття з’явилось невеличке поселення. Назва його довгий час мала спрощене пояснення: „Кирилівка, Керелівка – одне й те саме і певно що походить від імені першопоселенця Кирила”. Але ж чому Тарас Шевченко неодноразово називає рідне село Керелівкою, та й листівки з XVIII століття з видами поселення підписані – Керелівка Звенигородського повіту.

Зовсім недавно віднайшли цікаву інформацію: керели – це лопати для провіювання зерна. Отже, люди, що заселяли лісовий край, стали займатися виробництвом цих лопат. Лісу – вдосталь, проблем із матеріалом не було, та й зерно на освоєних землях родило добре. Його експортували з України в Польщу, зокрема, в порт Гданськ. Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року на карті України, складеній в середині XVII століття французьким військовим інженером Гійомом Левасером де Бопланом. Між Вільшаною та Лисянкою зазначений Керелів ліс і поселення в ньому. 

Польські історичні джерела дають нам відомості про поселення керелів у верхів’ї річки Вільшанки. Вже в 1741 році в Керелівці було 130 хат і 900 душ людності. В цей час вона входила до Лисянського ключа маєтностей коронної княгині Яблоновської. Після третього розподілу Польщі 1793 року Керелівка переходить до одного з нащадків Потьомкіна Енгельгардтів – спочатку Василя, а потім Василевого прийомного сина Павла.

Початок ХІХ століття уславив Керелівку на віки. З цього часу кожен знає про наше село як про родове гніздовище національного Генія України.

Керелівка! Духмяна м’ято!
Колись вдовою в світ ввійшла,
Поета вічності зростила,
Зорею ясною зійшла.

На голому місці нічого не буває. Щоб дерево вродило плід, треба посадити його спочатку не в пісний грунт. І Шевченко нам з’явився не випадково. Віками земля його батьківщини повнилася героїкою історичних подій Коліївщини, Гайдамаччини. Над нею витала слава козацьких походів, тут чувся сум і стогін кріпаччини.

Історію Шевченкового краю старі люди передавали в легендах і переказах. Значення Керелівки та й усієї Звенигородщини з найдавніших часів (XV-XVII ст.) полягало в тому, що це було оборонне укріплення, оскільки з південних степів приходила головна біда українського народу – татари. В нашій місцевості оборонними містами були Звенигородка, Лисянка, Вільшана. З ними Керелівка була зв’язана протягом історичного життя. Вільшана від Керелівки за 10 км, Звенигородка – 24 км, Лисянка – 30 км. Про оборонне значення міст і досі говорять рештки земельних укріплень – валів. Добре зберігся древній вал у Моринському лісі, описаний Похилевичем. Крім валів, тут багато ходів і печер. В народі їх звуть „гайдамацькі льохи”. Про них говорить Т.Шевченко в повісті „Варнак”: „Такий погріб був у мене поблизу Звенигородки. Він був викопаний, як говорять люди, гайдамаками”. А в поемі „Гайдамаки” Шевченко пише про льохи, що знаходилися в нашому селі. І до сьогодні огорнуте таємницею минувшини урочище Гупалівщина.

Історія – це гул тисячоліть. Глухі на душу не чують цього, ліниві на розум не прозирають минулих літ. Задумаймось: по якій землі ми ходимо? По землі, що повниться стогоном від копит навальних ординців, брязкотом козацької зброї, боями, як блискавкою, як межею між життям і смертю.

Оборонні укріплення - земляні (змієві) вали

Багатства української землі були ласим шматком для багатьох завойовників. Вільно жити і господарювати не можна було. На зміну одним зайдам приходили інші чужинці. І знову починалася боротьба.

Не меншим лихом, як татарщина, було панування шляхетської Польщі. „Тепер усім правили поляки, а українці не мали ні в чім голосу, – зазначає історик Грушевський, – польська шляхта, яка сиділа на українській землі і жила працею українського селянина, звикла в той же час дивитися на його традиції, право, як на щось незмірно нижче у зрівнянні з польським”. Засилля польського права на українських землях наприкінці XVI століття довело до збройних сутичок. Нестерпний гніт призвів до повстань. Наша земля пам’ятає відважного ватажка селянського повстання Северина Наливайка.

Події XVI століття доповнили існування ще одного історичного Керелівського шляху (крім Чорного та Татарського) – Наливайкового. Він пов’язаний з подіями лютого 1596 року, коли Наливайко з Корсуня відступав на Білу Церкву. Цей шлях пролягав полями хутора Демкового. XVII століття – керелівчани взяли найактивнішу участь у визвольній війні 1648 року під проводом Богдана Хмельницького. Серед козаків Гавриленкової сотні Корсунського полку 1649 року записані Михайло Шевченко, Іван Швець, Степан Олійник, Дацько Коваленко, Яким Кириченко, Семен Демченко. У Корсунському полку сіл не значилося, а „хутори міські козацькі”. Керелівка була складовою частиною тих хуторів. Через наше село Максим Залізняк обхідним маневром вів своє військо, щоб з’єднатися з військом Богдана Хмельницького під Корсунем. 16 травня козаки святкували перемогу.

Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли круки з поля
Ляшків-панків їсти.
Назлітались чорні круки
Вельможних будити;
Зібралося козачество
Богу помолитись,
Закрякали чорні круки,
Виймаючи очі;
Заспівали козаченьки
Пісню тії ночі,
Тії ночі кривавої,
Що славою стала.
Тії ночі кривавої,
Що ляхів приспала.  

У ІІ половині XVIII століття Керелівку, як і все Правобережжя, охопила широка хвиля гайдамацького руху. Весною, на Трійцю, в Мотронинському монастирі відслужено молебень і освячено зброю коліїв. Залізняка обрали полковником. Почався знаменний похід.  Почався знаменний похід. За короткий час повстанці взяли Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Богуслав, Канів, Лисянку і підійшли до Умані.

У кожному населеному пункті до них приєднувались нові загони. Керелівський загін очолив Павло Таран. Із матеріалів Державного архіву України: „1768 року під час великого антифеодального повстання, відомого під назвою Коліївщина, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки”. Повстання під назвою Коліївщина стало темою Шевченкового твору "Гайдамаки".

Період із життя Керелівки 1814-1829 рр., хоч зовсім невеличкий, та для нас найбільш цікавий. Бо саме село, його природа і життя дали перші і основні враження майбутньому поетові. Якими ж сильними були ці враження, якщо саме через них утворився головний поетичний світ Тараса Шевченка:

Зустрічається тут гарна долина між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний зеленим гайком. Така різноманітність природи є чимось проміжним між лісовою і степовою зонами. Не почувається тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі, нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба і зелений гай або жовто-золотий килим поля і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і не один ставок, маючи вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, а ластить серце, гріє, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі, до злагоди".

Світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.

Дістають найглибших струн душі і слова Івана Нечуя-Левицького: „Звенигородський повіт – пишний куточок України, край садків. Шевченкова батьківщина! Пишна Шевченкова пісня вилинула з розкішного краю, убраного в чудові старі садки. Од самого берега Росі, на південь, де Канівський повіт межується з Звенигородським, починається такий рай, якого трудно знайти на Україні. Усі села ніби суспіль залиті старими садками. Ідеш селами, наче густими лісами: по обидва боки улиць скрізь стоять садки, наче зелені стіни. Здорові черешні та груші зовсім закривають білі хати. Село Керелівка, де жив і бідував Тарас Шевченко, все потонуло в старих садках, неначе в здоровому лісі. Які пишні села в цім краї, коли зацвітають садки! Одне село зовсім запало в глибоку долину і неначе потонуло в білому цвіту садків, як у молочному озері, друге стоїть на спадистій горі й красується в яблунях та черешнях проти сонця неначе біле марево в прозорій імлі”.

Назви у ставків давні і дуже промовисті. Громадський – бо належав громаді, в часи панщини тут дозволялось селянам і воду брати, і білити полотно, і купатися, і скотину поїть. А вже Панський належав тільки панові та його економам. Тупчіїв ставок межує з Громадським і знаходиться біля Тупчієвого кутка. Назва походить від прізвища роду, який і до сьогодні розлогим родинним гіллям живе в Керелівці.Є в селі і озеро, яке донедавна було глибоким і повноводим.

Та не лише через сприятливі природні умови тут розвивалося садівництво. Старі люди з оповідок своїх батьків, а іноді й з власної пам’яті пояснюють, чому здавна так розвинулось садівництво в Керелівці. Ісакій Іванович Маламуж (помер в 1941 році, маючи 98 років) говорив про це так: „Наше село здавна садами славне. Ще за панщини. А чого тут люди так до садів взялися? Бо землі мало було. Земля панська. Люди множились, а землі немає. Були й такі, що тільки й мали грунт та хату. Ото чумаки привозили саджанці яблунь та груш – люди й розводили сади”. І так роками, століттями удосконалювалась, відшліфовувалась культура.

Не виводяться і теперішні садівники старих сортів яблунь. Цвітуть навесні і «хрущики», і «заволока», і «циганка», і «волова морда». 

Коли говоримо про цілющі джерела, що випоїли Тарасову душу, світогляд, то маємо на увазі природу, пісню, звичаї, перекази, а ще топоніміку рідного краю. Село було поділене на кутки. Їх назви віками виколисувались і ввійшли значущою складовою у Тарасову свідомість і пам’ять про рідне село, вимовляючи: Бондарівський куток, Ковалівський, Лимарівський, Тупчіїв, Банкирів, Бойків, Бугаїв, Маламужівський, Кумпанове. 

Цим ми озвучуємо Шевченкову любов. В назвах керелівських кутків потуга українського життя: ковалювання, бондарювання, стельмахування. Саме побут, звичаї і обряди рідної землі, духовна природа та природа околишня гріли і пестили серце і душу молодому Шевченку. Керелівські видноколи годували допитливий розум хлопця, напували фантазією і ростили весь його духовно-моральний організм. Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця, чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став – от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух! 

Садиба Шевченків
Розповідь про садибу в Керелівці, де зростав майбутній поет

"Ти взяла мене, маленького, за руку..."
Перша школа Тараса Шевченка - хата дяка

На родине Т.Г.Шевченка
Спогади Михайла Старицького про відвідини батьківщини Кобзаря у 1882 році