Ця пісня, що трепетним зойком не раз зривалась із її вуст, не одного доводила до сліз, плакала і сама співачка, згадуючи свою родину, батьківську хату, рідне село.

Витримала все, нагадуючи нелегке життя свого родича Тараса, його десятирічне заслання до Казахстану. Повернулася додому, 1948 року вийшла заміж. Найбільшою радістю в житті Секліти Артемівни стали діти: Олександр, Олеся і Оксана. Роботи не цуралась, привчаючи до неї і своїх діток. У колгоспі була ланковою, у музеї та технікумі прибиральницею, у дитячому садку і лікарні – кухарем.

Виросли діти. Олеся проживала в Краснодарському краї, син Саша в Києві, а Секліта Артемівна тут, у рідному селі з донькою Оксаною. На схилі літ спіткало лихо – втратила зір, тож і турбувалась, що Оксаночці спричиняє клопіт.

Журливі спогади намистинками низались на життєву нитку прожитих літ: добре в пам’ятку, як збиралися у хаті діда Петра та баби Фані (це садиба в центрі села, де жив брат Тараса Шевченка Йосип), а ще у Варвари Мурзи. 10 березня завжди старались пом’янути свого родича Тараса. Тоді суворо заборонялось вшановувати пам’ять Кобзаря, але родичі, не розголошуючи це, відправляли панахиду при завішених вікнах; запалювали поминальні свічі, линула молитва за померлих Катерину, Григорія, Тарасія, а затим твори Кобзаря і тихо-тихо: «Як умру, то поховайте…».  

Все йде, все минає… Секліта Артемівна обривала давні картинки спогадів і, одягнувши власноруч вишиту кетягами калини та дубовим листям сорочку, поспішала на службу до церкви. Довгий час співала у церковному хорі, її сопрано піднімалось до самих вершин купола, злітало в піднебесся, бо всю церковну службу знала напам’ять.

Все найкраще від мами перебрала її донька Оксана. З ранньої весни до перших морозів біля двору, хати, попід огорожею, на грядці милують очі квіти, висаджені Оксаною та її дітьми. А восени під дашком господарчих будівель висять довгі важкі вінки цибулі, розкішні в’язки часнику, суцвіття з насіння буряків та моркви для наступного урожаю і, як у ранньому дитинстві, в хвилини радості і печалі – пісня. Оксана – активна учасниця художньої самодіяльності коледжу, де працює. Найщасливішими для неї є ті хвилини, коли в її затишній оселі, де під вишиваним рушником гіркою здіймаються запашні пироги, залунає дзвінкий сміх малого Максимка. Яким же осяйним і світлим ставало обличчя прабабусі Секліти.

Та прийшов час, коли вона зібрала у своїй кімнаті всю родину і сказала, що її кличе до себе Тарас, що у снах не раз являвся їй останнім часом. Попросила, аби на її могилі квітли чорнобривці, бо вони – її улюблені квіти. 5 червня 2011 року тихо відійшла туди, де ні смутку, ні сліз, ні печалі, тільки життя вічне, як вічне родинне дерево нашого Шевченка, що взяло коріння з могуття Землі-України і розрослось гіллям по всьому білому світі.