Міністерство культури та інформаційної політики України

Шевченкове (Керелівка)
 
 
 
   

 

Перша згадка про Керелівку з’являється у польських історичних джерелах 1618 року. На карті України, датованій 1648 роком, яка складена французьким інженером Бопланом, позначена місцевість під назвою Керелів ліс, пізніше це Керелівка. За Гетьманщини село – козацький зимівник. Лише з початку ХІХ століття село називається Кирилівкою, а у 1929 році перейменоване у Шевченкове.


Якщо Моринці – колиска великого поета, то Керелівка – його перший життєвий навчитель.
Цікавою є історія садиби, на якій пройшли дитячі роки поета. Дворище, як відомо, не було дідівщиною Шевченка, а належало селянинові Хомі Тетерюку, стояла на нім ветха хатка, повітчина, льох та, як велося, всякі господарські прикапелки. Оце все добро і відкупив 1816 року Григорій Шевченко.


Катерина Якимівна, мама Тараса, була працьовитою жінкою, доброю господинею, отож хатинка завжди мала ошатний, святковий вигляд. Як правило, не тільки до свята, а й у будень господині білили хату білою глиною, господарські будівлі – рудою. Крім того, рослинним орнаментом прикрашали сволоки, стелю, піч. Долівка у хаті була із глини, тому щосуботи і напередодні свят її змащували, а коли висихала, застеляли пахучим різнотрав’ям. Стіни, сволоки, покуть також прикрашали вишиваними рушниками, свіжими та засушеними квітами. Кожна хата мала свою неповторну атмосферу, атмосферу любові, сімейного благополуччя.


У такій хаті з двох до чотирнадцяти літ виростав Тарас, з неї помандрував у далекі світи, взявши із собою мамину пісню, батькову науку, дідусеві розповіді. За нею сумував, до неї прагнув приїхати. Батьківська хата нагадувала про радощі й жалі, веселі та сумні дні, проведені в ній, безтурботне дитинство і гірке сирітство.


За переказами, мама Тараса гарно малювала, мабуть, саме від неї передалося йому це вміння. Тяга до малювання проявилася змалку. Крейда чи вуглинка були для нього неабиякою радістю. Ними обмальовував усе: стіни знадвору і в хаті, лаву, стіл, діл. Чи не перше, що зробив Шевченко, коли після довгої розлуки приїхав у Керелівку у 1843 році – це з любов’ю змалював рідну хату.


Рідне село завжди залишалося рідним і бажаним для Шевченка. „Всяку ніч тілько й бачу во сні що тебе, Керелівку, та рідню, та бур’яни (ті бур’яни, що колись ховався од школи); весело стане, прокинусь, заплачу”, – писав у листі до брата Микити.


З теплотою згадував рідну домівку поет також у повісті „Княгиня”: „І от стоїть переді мною наша бідна, стара біла хата з потемнілою солом’яною стріхою і чорним димарем, а коло хати на причілку яблуня з червонобокими яблуками, а коло яблуні квітник, улюбленець моєї незабутньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А біля воріт стоїть стара розлога верба з засохлою верхівкою, а за вербою стоїть клуня, оточена стіжками жита, пшениці і всілякого різного хліба; а за клунею косогором піде вже сад” (з рос.).


Далі із захопленням описує Тарас Григорович батьківський фруктовий сад: „Та який сад! ...Бачив я на своєму віку таки добрячі сади, як, наприклад, Уманський і Петергофський, та що це за сади! Гроша не варті у порівнянні з нашим чудовим садом: густий, темний, тихий, словом, іншого такого саду немає на всьому білому світі" (з рос.). Яблуні, груші, сливи добрих сортів (саджанці привозили чумаки з півдня) росли майже по всіх керелівських садках.


Через садок стежка біжить далі вниз по косогору. І знову спогади: „... А в долині ледве бринить тихий ручай, обсаджений вербами і калиною і закутаний широколистими темними зеленими лопухами, а в цьому ручаю купається опецькувате біляве хлоп'я (себто сам Тарас), а викупавшись, перебігає долину і леваду, вбігає в сад і падає під першою грушею чи яблунею і засинає дійсно незворушним сном” (з рос.). Можна тільки уявити, яким щасливим, безтурботним було мале хлоп’я у такі хвилини, адже нагадує він це через багато-багато років.


Та не тільки щасливі спогади про рідне село Керелівку мав Тарас. Щасливе дитинство закінчилося зі смертю матері. Поховати на власній садибі – таким був її заповіт. Так рано малий Тарасик втратив можливість пригорнутися до найріднішої людини, розповісти свої печалі, почути слова розради. Тому щодня відвідує маму, чує її ніжний голос, тужливу пісню, ніби відчуває найрідніші в усьому світі руки, шорсткі, теплі. Та це тільки сон, бажане і нездійсненне марево. Барвінок покриває горбик землі, який забрав у Тараса лагідну, люблячу маму. Весь трагізм ситуації передав поет Петро Осадчук:

Мене поховайте в саду біля хати,
Не хочу далеких світів.
Весною, - казала засмучена мати, -
Почую дітей і хрущів.

За українським звичаєм біля могили покійної – кущ калини, як символ безмежної любові і глибокої вдячності тій, котра виносила в своєму лоні дитя, давши йому глибинне і мудре, що перегуком літ і пророчими словами грітиме, обпікатиме душу, даватиме надію і укріплятиме віру у краще майбутнє України.


Батько Тараса Шевченка також похований у Керелівці на сільському кладовищі (зараз це територія коледжу). У свій перший приїзд на батьківщину Тарас власноручно вирізав на великому камені напис: „Отут спочиває раб Божий Грицько Іванович Шевченко. Року 1825 березня 25”.


В батьківській хаті ще довгий час жили Тарасові родичі: брат Микита зі своєю сім’єю, а потім його два сини – Петро і Прокіп. В кінці ХІХ ст. у стріху влучила блискавка, хатина згоріла. На щастя, на той час поруч була збудована нова хата, бо ця вже майже завалилася, тому ніхто не постраждав.


Щоб не загубилося точне місцезнаходження, племінники Тарасові (вже згадувані Петро і Прокіп) у 1908 році наполовину закопали в землю круглий млиновий камінь (жорна) з написом „Тут була хата Тараса Гр. Шевченка”. Місце завжди було обсаджене квітами і впорядковане. Зараз на цьому місці стоїть скульптура хлопчака-Тараса, який ніби рушає з рідного порога в далекі світи.


Подвір'я належало Шевченкам, аж поки не розпочалося будівництво музею. А до 60-х років ХХ ст. на садибі ще жив внук Микити – Харитін Прокопович Шевченко.


Слід означити, що до батьківщини Кобзаря з шанобною гостиною в усі часи йшли, їхали з ближніх і дальніх міст і сіл України. Ось які побажання в першій Книзі вражень, яка велась ще задовго до початку будівництва музею: „...Побудувати б коло цієї садиби обов'язково музейчик, або ж хоч кімнату пам'яти його"; „...пора вже заснувати заповідник". І ще такий запис: „Там, де була хата, де жив Шевченко – улаштувати культурний заповідник, а по сусідству звести музей, де схематично відбити життєвий шлях поета".


У 1929 році на відзначення роковин Тараса Григоровича Шевченка село Кирилівку перейменували в Шевченкове. 1 червня 1930 року в центрі села відкрито пам’ятник Кобзарю (скульптор Каленик Терещенко). У 1935 році розпочалося будівництво музею на батьківській садибі Шевченка, а вже 1939-го відбулося урочисте відкриття.


П'ять просторих залів Шевченкової музейної оселі розповідають про життя, звичаї, побут селян, дитинство та приїзди Т.Г.Шевченка в рідний край. Експонати, як і фонди музею, постійно оновлюються. Час від часу змінюється також експозиція музею.


Серед одухотворених стародавніх речей, стародруків, світлин, витворів народного мистецтва, експонатів-раритетів (стіл і лава з хати батьків поета, Енгельгардтові меблі, весільний рушник сестри Катерини, подарунки родичів) прозирає Шевченкова присутність.


У фондах музею бережуться багаті колекції рушників, ікон, сорочок, книг-стародруків „Кобзарів". Є і альбом малюнків талановитого художника, Якова Шевченка, внука Тараса Шевченка по брату Микиті.


У 1989 році до 175-річчя з дня народження Шевченка була збудована хата, подібну до тієї, у якій провів дитинство відомий на весь світ поет. Максимально точно відтворити хату батьків допоміг малюнок, зроблений Тарасом Григоровичем, а також відомості щодо розміру хати, подані біографом Шевченка, Олександром Кониським, який приїжджав у Керелівку наприкінці ХІХ ст., бачив залишки хати, спілкувався із родичами Кобзаря, сусідами, односельцями, записував їх спогади.


Усі бажаючі можуть побачити хату, у якій малий Тарас два роки навчався грамоти у дяка Рубана і рік наймитував у дяка Богорського. Вона знаходиться за кількасот метрів від приміщення літературно-меморіального музею Т.Г.Шевченка. Збудовано її, як свідчить напис на сволоку, 1782 року.

1909 року школа погоріла. Залишилась та частина хати, де вчились учні. Відновили дах, а із залишків дерева приробили малі сіни. В такому вигляді достояла вона до війни 1941 року. З того часу і до 1956 року в ній жила Ксенія Платонівна (дочка священика) – остання жителька цієї хати. В 1961 році над нею звели захисну споруду, аби зберегти ветху, врослу в землю хатину – свідка Шевченкового навчання та наймитування. З сімдесятих років ХХ ст. відвідувачі до хати вже не заходили, вона все нижче і нижче присідала до землі. У 1998 році було виконано ряд реставраційно-відновлювальних робіт.


За часів дитинства Тараса хата-школа була поруч із церквою, у центрі тогочасного села. Хата мала дві кімнати. В одній жив дяк, а в іншій проводилися заняття. Тут через усю кімнату стояв довгий стіл, за ним і вчилися разом усі школярі. Кому не ставало місця, той сідав просто на долівці. Вчились тоді тільки хлопчики, та й то не всі: навчання проходило переважно у холодну пору року, не кожна сільська кріпацька дитина мала що вдягти та взути. Дітей ділили на дві групи. Діти нижчої групи вчили букваря, Часословця, вищої – Псалтиря, Апостола, „Родное слово”, арифметику. Весь курс навчання вівся церковнослов’янською мовою, проходили його за два роки.

Під час служби у дяка Петра Богорського Тарас терпить голод, приниження, побої, аби тільки була змога вчитися. Він спрагло перечитує все, що знаходить у книгозбірні вчителя – Котляревського, Сковороду. Жорстоке ставлення дяка нагадує Шевченко пізніше у автобіографії: „Цей перший деспот, на якого я натрапив у своєму житті, вселив у мене на все життя глибоку відразу і презирство до будь-якого насильства однієї людини над іншою”(з рос.). Незважаючи на шкільні незгоди, Тарас розумів, що школа відіграла велику роль у подальшому його житті, не даремно через багато років він звертається до своєї долі:

...Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п’яного дяка в науку.
„Учися, серденько, колись
з нас будуть люде”, - ти сказала.

Споконвічні звичаї і обряди, за якими змалку спостерігав, захоплювали Шевченка. Особливо народні пісні, котрі супроводжували на селі і працю, і відпочинок. Керелівські видноколи годували допитливий розум хлопця, напували фантазією, наповнювали душу почуттям радості, гордості за свою батьківщину. „Вплив блакитного, зорями мережаного неба та срібловидого місяця; чарівна краса навкруги: сад, долина, байрак, гори, став – от хто разом з Псалтирем та з народною піснею були батьками, що зростили Тарасів дух" (О.Кониський).

 

 

   
   
   
   
   
     
   
     
   
     
   
     
   
     
   
     
   
     
   
     
     
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
©batjkivshhyna-tarasa.com.ua
 

Село Шевченкове. В'їзний знак з боку Звенигородки

Село Шевченкове. В'їзний знак з боку Звенигородки

Село Шевченкове. Музей Т.Г. Шевченка

Село Шевченкове. Музей Т.Г. Шевченка

Село Шевченкове. Пам'ятний знак на початку алеї

Село Шевченкове. Пам'ятний знак на початку алеї

Село Шевченкове. Хата батьків Т.Г. Шевченка

Село Шевченкове. Хата батьків Т.Г. Шевченка

Село Шевченкове. Скульптура 'Тарас мандрує'

Село Шевченкове.Скульптура 'Тарас мандрує'

Село Шевченкове. Стіл і лава з хати батьків Шевченка

Село Шевченкове. Стіл і лава з хати батьків Т.Г. Шевченка

Село Шевченкове. Хата дяка Богорського

Село Шевченкове. Хата дяка Богорського

Село Шевченкове. Калина на могилі матері Шевченка

Село Шевченкове. Калина на могилі матері Шевченка

Село Шевченкове. Могила батька Шевченка

Село Шевченкове. Могила батька Шевченка