Міністерство культури та інформаційної політики України

Моринці
 
 
 
   

Над Моринцями вечір догоря,
На трави пада чистою росою.
І з Космосу Тарасова зоря
Стріча мене незгасною красою.
(А.Самойленко)

Моринська земля має свою дуже давню історію і зберігає безліч таємниць. До цього часу залишився нерозгаданим вік села, і не встановлено напевне, від чого ж саме походить його назва. У одній із легенд розповідається, що перші поселенці прибули від південного моря, поселились тут на пагорбах, створили став і назвали його Морин, а село – Моринцями. Інша версія: на цій території свого часу лютувала чума, від неї померли всі перші поселенці, а ті, що поселились пізніше, від слова „мор” і дали назву селу. Ще одна версія: в сиву давнину наші предки морили бджіл димом і таким чином добували мед. Можливо, що назва села походить від слова „морити”.


Вперше Моринці згадані в історичних документах першої половини ХVІІ ст. Але на південній околиці села та на узліссі є земляні вали, насипані в ХІ ст. за часів Ярослава Мудрого для захисту Київської Русі від нападу половців, печенігів. Можливо, Моринці вже були у той час і моринчани брали активну участь у обороні.


У ХІV ст. спустошені татарами землі Центральної України потрапили під владу литовських князів, а у ХVІ ст. були завойовані поляками. Соціальний, національний і релігійний гніт польської шляхти привів до великого селянсько-козацького повстання, очолюваного Северином Наливайком. На початку 1596 року повстанці проходили моринськими землями, йдучи з уманських лісів на Корсунь. Під час відпочинку в одній із балок біля села вони викопали криничку, яку потім жителі села назвали Наливайковою. За переказами старожилів, вода в ній була смачною і мала цілющі властивості.


У центрі Моринець є подвір’я, на якому стоїть так звана чумацька хата. Свого часу у ній був розташований музей етнографії першої половини ХІХ століття. У 1964 році, з нагоди 150-річного ювілею з дня народження Кобзаря, в селі перебував наш земляк, заслужений діяч мистецтв України І.М.Гончар. Його ідея створити хату-музей з інтер’єром часів Тараса Шевченка була підтримана ентузіастами з Моринець. Такий музей міг би зібрати під своїм дахом зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу, речей домашнього вжитку першої половини ХІХ століття. Не випадково вирішили взяти під музей хату Мефодія Тютюнника, чумака, яка на той час простояла пусткою більше ста років. Адже Моринці, Керелівка лежали на одному з восьми чумацьких шляхів Звенигородщини. Інвентарна грамота 1845 року зазначає, що селяни „занимаются чумацтвом и извозом тяжестей по найму”. Про чумаків і чумакування в селах збереглося багато спогадів і переказів. Чумакували ті, в кого скотина була: їздили в Адес та Крим, возили переважно вироби з дерева: колеса, граблі, дуги, кісся, вила, зроблені з дерева, дехто возив пшеницю.


1989 року до 175-річниці з дня народження Кобзаря було відтворено дві селянські хатини: хату Якима Бойка – діда Тараса по його матері, та хату Копія, у якій півтора року жила сім’я Шевченків. З 1992 року вони ввійшли до складу історико-культурного заповідника „Батьківщина Тараса Шевченка”. У такій хаті у Якима та Параски Бойків 1783 року народилася донька Катерина, мати Тараса Шевченка, тут пройшли її дитячі та юнацькі роки.


Тин навколо подвір’я виплетений з вербової лози, подвір’я охайне та затишне. Поруч з хатою цікава пам’ятка народної архітектури – дерев’яна надвірня комора, або клуня, перенесена на це місце із Шевченкового. З дня побудови її більше ста літ. Клуня була майже у кожному дворі. У ній молотили та зберігали збіжжя, солому, а влітку навіть ночували. За коморою стоять вулики. В інвентарній книзі села Моринці за 1796 рік записано, що сім’я Якима і Параски Бойків має ниву, леваду, віз, пару волів, а також пасіку на 34 колоди. У ті часи вулики виготовляли із соснових колод. Бджоли, які поселялися у такому штучному гнізді, опоряджали своє „житло”: шпаклювали вічко, щоб туди не проникали інші комахи, відтягували стільники. Запах живиці сприяв активному роїнню, а смолиста деревина була додатковим утеплюючим матеріалом, що захищав сім’ї од вимерзання в суворі зими. Крім того, завдяки прополісу і воску як дезинфікуючим матеріалам дерево практично не гнило.


Від назви вулика – борть – промисел добування меду став зватися бортництвом. Не одне століття проіснувала колодна форма пасічництва. Навіть після винаходу у 1814 році відомим українським бджолярем П.І.Прокоповичем рамкового вулика колоди ще довгий час вважалися найпопулярнішими.


Хата споконвіку виконувала своє природне призначення – родинного вогнища, де народжувались, оберігалися традиції: любов до батьків, природи, пісні, до праці. Всередині хати, як правило, розміщення речей було однотипним, подібним, але кожна господиня, звісно ж, намагалася додати щось своє, створити затишок у домі.


Покуть – давній святий кут селянської хати, завше спрямований на схід сонця. У почесному кутку ікони Ісуса Христа та Божої Матері. Для них спеціально виготовляли більших розмірів вишитий рушник, який у народі називався божником. Окрім будніх, були й святкові рушники-божники – їх вивішували на великі свята. Зверху божницю прикрашали паперовими або ж засушеними квітами рути-м’яти. „Цвіти за образом святим, / І на вікні стоять цвіти, / На стінах фарбами хрести / Понамальовані” – так описував Т.Шевченко селянську хату. Під іконою звисав каганець, подібний до панікадила.


Рушник на стіні - давній наш звичай. Не було жодної на Україні оселі, котрої не прикрашали б рушниками. Хата без рушників, казали в народі, що родина без дітей. Рушник – обличчя оселі, відтак і господині. Вишитий рушник створював настрій, мав найрізноманітніші узори, які не повторювалися, був узірцем людської працьовитості.


Як і в давнину, поблизу порога була піч, в якій варили борщ та інші страви у глиняних горщиках. Їжу насипали в розмальовані полив’яні мисочки. В такій печі випікали запашний хліб. Витягши його на припічок, клали на спеціально зроблену для цього полицю, накривали рушничком.


Спати родині доводилось не тільки на лежанці, полу-тапчані, печі, а навіть на долівці та на струганій широкій лаві. Місце на печі, зазвичай, виділялося стареньким або дітям – тим, хто найбільше потребував тепла. Адже піч топили щодня і влітку, і взимку для того, щоб приготувати їжу.


На жердці над тапчаном висів повсякденний одяг, у кутку стояла скриня для святкового одягу, рушників, полотна, приданого. Дівчині потрібно було заздалегідь готувати придане, крім того, обов’язковим атрибутом було добре коралове намисто. Аж тоді, коли дівчина мала його, вважалося, що вона готова до видання.


От у такій хатині готувала придане і Бойко Катерина Якимівна. Побравшись у 1802р., подружжя Шевченків вирішило жити в Керелівці у батьків Григорія. Та сім’я була великою, тому у 1810 році молода родина з дозволу пана В.В.Енгельгардта переселилась до Моринець в хату Андрія Колесника (по-вуличному Копія). Господар в той час був у засланні, а хата його пустувала.


Хатка була вже старенька, мала всього лише три підсліпуватих віконця. Чимало зусиль доклали Шевченки, щоб навести в ній лад. Незабаром оселя була побілена, прибрана, стала красивою та охайною.


Ось тут 9 березня (25 лютого за старим стилем) 1814 року і народилася четверта дитина у сім’ї Шевченків. Народження на Тарасія (релігійне свято) дало привід назвати хлопчика Тарасом, що у перекладі з грецької означає „бунтар”.


Недовго прожили Шевченки у цій хатинці. Копій втік з покари, зібрав собі ватагу в дрімучому лісі серед боліт і виходив на дороги з Пустих Ярів та Братерського лісу. Роздягнувши там не одного пана, Копій здебільшого роздавав награбоване бідним. Тривожним був притулок для сім’ї Шевченків. Темними ночами Копій навідувався до них, вважаючи що Григорій мав платити належне йому за те, що користувався його ґрунтом і хатою. Тому у 1815 році сім’я повернулася у Керелівку.


Тут засвітилася зірка, якій судилося світити крізь століття осяйним промінням. Кожен небайдужий до долі України, хто схиляється перед силою слова Шевченка, повинен відвідати місця, які наситили життєдайною енергією, наповнили вщерть душу малої дитини безмежною любов’ю до своєї Батьківщини, бажанням боротися за свободу свого народу, незважаючи ні на що.

Звідсіль в безсмертя крок ступив Тарас,
Пророк з народу і поет від Бога.
Він на сторожі Слово біля нас
Поставив, щоб була ясна дорога...
(А.Самойленко)

 

 

   
   
   
   
   
     
   
     
   
     
   
     
   
     
   
     
     
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
©batjkivshhyna-tarasa.com.ua
 

Село Моринці. В'їзний знак 'Мене там мати повила'

Село Моринці. В'їзний знак "Мене там мати повила"

Село Моринці. Копія хати

Село Моринці. Хата Копія

Село Моринці. Копія колиски у хаті

Село Моринці. Колиска у хаті Копія

Село Моринці. Хата діда Якима

Село Моринці. Хата діда Якима

Село Моринці. Комора з вуликами

Село Моринці. Комора з вуликами

Село Моринці. Капличка

Село Моринці. Капличка

Село Моринці. Кузня

Село Моринці. Кузня