Міністерство культури України

Публікації
 
 
 
   

Ольга Дмитренко

Цвіт Тарасового роду

 

 

Де мати посіє, там стелиться ласка,
Де мати посадить, там сходить добро,
Бо в мами рука і легка, і прекрасна,
І серце глибоке, як сивий Дніпро.
Запахнув чебрець з материнського поля,
Немов нагадати силкується він,
Що мати дала нам і сонце, і долю,
Дала, не забравши нічого взамін.
З далеких країв нашу душу тривожну
До рідної хати птах добрий несе,
Бо тільки матуся уміє і може
Порадить, утішить, пробачить усе.
В.Крищенко

Мати… Чи є милозвучніше, дорожче слово в нашій мові? Скільки разів у своїй творчості до цього святого образу звертався Тарас Шевченко, хоча сам так рано залишився без маминої ласки, тепла, її пісні, що часто звучала в батьківській оселі. Для кожного втрата мами – найболючіша рана, що ніколи не полишає людину.

Таким болем озиваються і спогади про маму Секліту Артемівну Платенко, родичку Тараса Шевченка по братові Микиті, у розповіді її доньки Оксани. Секліта Артемівна проживала разом з нею, кожного дня Оксана чула її голос, дослухалась порад неньки, ніби і зараз у господі прозвучить: «Ох і завдаю я тобі, моя донечко, мороки». В такі хвилини Оксана підходила до мами, ніжно обнімала і просила: „Мамо, ніж журитись, давайте краще заспіваєм. Ви ж самі мені часто нагадуєте слова, які написав наш Тарас: „...Журбою не накличу собі долі, коли так не маю”. І в затишній оселі, де все уквітчане рушниками, серветками, картинами, вишитими вмілими руками рідної матусі, лунали українські пісні. Спів той торкався найтонших струн душі, збурював далекі спогади...  

Юна Секліта з сім"єю

Юна Секліта з сім'єю

Тут, у Керелівці, у батьківській хаті народилась Секліта, яка була дванадцятою дитиною в родині. Четверо діток маленькими померли. А залишились Олександра, Марина, Явдоха, Андрій, Павло, Юрій, Сава (загинув на війні) і Секліта, або Сітя, як її любовно звали в родині. Жилося нелегко, але скільки себе пам’ятала – співала скрізь: за селом, біля кринички, пасучи овець. Не розлучалась із піснею біля цегельні, де працювали односельці, на Кумпановому кутку в гурті однолітків можна було почути її дитячий спів.

Часто навідувала Сітя сім’ю свого родича Харитона Прокоповича Шевченка (тепер це територія музею Т.Шевченка), то радощам не було меж. Адже тут такі рідні люди – Борис, Ніна, Володя (не повернувся з важких воєнних шляхів). Тут – „Кобзар” на почесному місці, тут читалися вірші Т.Шевченка, тут – його пісні. До сьогоднішніх днів Оксана підтримує зв’язки з цією родиною. У роки війни, Секліта Артемівна, як і багато інших шевченківців, була відправлена до Німеччини. Слово Шевченка, пісня, вишивка допомогли витримати важку розлуку.  

Ой, гаю мій, гаю,
Гаю зелененький,
Чом на тобі, гаю
Листячка немає?

Листячка немає,
Вітром не колише,
А брат до сестриці
Дрібні листи пише.

Ой, пише він, пише,
Пише та й питає:
Чи привикла, сестро,
У чужому краю?  

Секліта Артемівна з братом Андрієм та сестрою Мариною

Секліта Артемівна (зліва) з братом Андрієм та сестрою Мариною, 1986 рік

Ця пісня, що трепетним зойком не раз зривалась із її вуст, не одного доводила до сліз, плакала і сама співачка, згадуючи свою родину, батьківську хату, рідне село.

Витримала все, нагадуючи нелегке життя свого родича Тараса, його десятирічне заслання до Казахстану. Повернулася додому, 1948 року вийшла заміж. Найбільшою радістю в житті Секліти Артемівни стали діти: Олександр, Олеся і Оксана. Роботи не цуралась, привчаючи до неї і своїх діток. У колгоспі була ланковою, у музеї та технікумі прибиральницею, у дитячому садку і лікарні – кухарем.

Виросли діти. Олеся проживала в Краснодарському краї, син Саша в Києві, а Секліта Артемівна тут, у рідному селі з донькою Оксаною. На схилі літ спіткало лихо – втратила зір, тож і турбувалась, що Оксаночці спричиняє клопіт.

Журливі спогади намистинками низались на життєву нитку прожитих літ: добре в пам’ятку, як збиралися у хаті діда Петра та баби Фані (це садиба в центрі села, де жив брат Тараса Шевченка Йосип), а ще у Варвари Мурзи. 10 березня завжди старались пом’янути свого родича Тараса. Тоді суворо заборонялось вшановувати пам’ять Кобзаря, але родичі, не розголошуючи це, відправляли панахиду при завішених вікнах; запалювали поминальні свічі, линула молитва за померлих Катерину, Григорія, Тарасія, а затим твори Кобзаря і тихо-тихо: «Як умру, то поховайте…».  

Родина С.Платенко

Секліта Артемівна з дочками та внуками

Все йде, все минає… Секліта Артемівна обривала давні картинки спогадів і, одягнувши власноруч вишиту кетягами калини та дубовим листям сорочку, поспішала на службу до церкви. Довгий час співала у церковному хорі, її сопрано піднімалось до самих вершин купола, злітало в піднебесся, бо всю церковну службу знала напам’ять.

Все найкраще від мами перебрала її донька Оксана. З ранньої весни до перших морозів біля двору, хати, попід огорожею, на грядці милують очі квіти, висаджені Оксаною та її дітьми. А восени під дашком господарчих будівель висять довгі важкі вінки цибулі, розкішні в’язки часнику, суцвіття з насіння буряків та моркви для наступного урожаю і, як у ранньому дитинстві, в хвилини радості і печалі – пісня. Оксана – активна учасниця художньої самодіяльності коледжу, де працює. Найщасливішими для неї є ті хвилини, коли в її затишній оселі, де під вишиваним рушником гіркою здіймаються запашні пироги, залунає дзвінкий сміх малого Максимка. Яким же осяйним і світлим ставало обличчя прабабусі Секліти.

Та прийшов час, коли вона зібрала у своїй кімнаті всю родину і сказала, що її кличе до себе Тарас, що у снах не раз являвся їй останнім часом. Попросила, аби на її могилі квітли чорнобривці, бо вони – її улюблені квіти. 5 червня 2011 року тихо відійшла туди, де ні смутку, ні сліз, ні печалі, тільки життя вічне, як вічне родинне дерево нашого Шевченка, що взяло коріння з могуття Землі-України і розрослось гіллям по всьому білому світі.  

 

Родовід
Її дитинство – повоєнне, вбоге –
Квітками мудрості сьогодні розцвіта.
І по весні такі ж ми сієм квіти –
Вони минувшини прикмети і жалі.
Вже тим квіткам сміються внуки й діти:
Як є квітки – є щастя на землі.
А.Савченко


   
Стаття розміщена у альманаху "Уклін Кобзареві", виданому Управлінням культури Черкаської обласної державної адміністрації до 150-річчя перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі.
 
Читайте також:
Стежинкою в дитинство Тараса
Історія створення скульптурних композицій заповідника, виконаних відомим скульптором Анатолієм Кущем

На родине Т.Г.Шевченка
Спогади Михайла Старицького про відвідання батьківщини Кобзаря у 1882 році

Слово Кобзаря дарувала людям
Розповідь про Софію Тимофіївну Шолох, родичку Тараса Шевченка по брату Микиті
Садиба Шевченків
Розповідь про садибу у Керелівці, де зростав майбутній поет
 
 
 

 

 

 

 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
©batjkivshhyna-tarasa.com.ua
При використанні матеріалів сайту наявність посилання на першоджерело обов`язкова