Міністерство культури України
Митці Шевченкового краю
 
 
 
     

АНАТОЛІЙ САВЧЕНКО

 

Савченко Анатолій Олексійович народився у м.Звенигородка. Тут закінчив середню школу, звідси пішов до армії. Демобілізований 1958 року і тоді ж зарахований студентом Черкаського державного педінституту (філологічний факультет, спеціальність „російська мова та література, англійська мова”).


З 1964 року проживав у Шевченковому і працював у Шевченківській середній школі спочатку як учитель російської та англійської мови, пізніше – директор школи (1980-1996 рр.).

Потім Анатолій Олексійович був учителем мистецького факультету у Шевченківській спеціалізованій школі-інтернаті. Будучи небайдужим до розвитку творчих здібностей в учнів, у жовтні 2005 року організував у школі літературну студію „Голос”, члени якої неодноразово перемагали у різних конкурсах, зокрема „Тарасовими шляхами”, „Україно, ти для мене диво” та інших.


Анатолій Олексійович – педагог, спеціаліст вищої категорії, відмінник народної освіти України, лауреат премії імені О.Захаренка. Крім того, талановитий поет, художник, літератор, член Національної спілки письменників України.

З дитячих літ захоплювався малюванням, у шкільні роки почав віршувати. Поет любив писати про Україну, про природу нашого рідного краю, про людей, які живуть поряд, та, звісно, про кохання. Для будь-якого поета головне - щоб його твори друкувалися, щоб їх читали. Рідним Анатолія Олексійовича є чим пишатися. Тільки в районній газеті «Шевченків край» мав понад 120 видруків. А починаючи з 2005 року у Черкаському видавництві „Брама-Україна” видруковані збірки творів поета: „Понад Тікичем”, „Нічого такого”, „Стежинкою в стиглому житі”, „Є куточок землі”, „І слово диха на долоні”, „Хто довкола, або Білі пелюстки глоду”, „На неокраєнім крилі”.

Всього у його доробку понад 1000 віршів, кілька тисяч сторінок щоденників, нариси, новели, психологічні етюди. Безперечно, велику цінність мають книжки Анатолія Олексійовича, основним змістом яких є Шевченкова місцина, її роль в укріпленні національного духу і беззаперечної сили творчості Т.Шевченка.

На жаль, у вересні 2014 року поет відійшов у вічність, та память про нього назавжди залишиться у серцях шевченківців.

НА КОЛИШНІЙ САДИБІ ТАРАСА


Є куточок землі –
України всієї окраса.
Той куточок землі
На колишній садибі Тараса.

Тут ошатний музей
Задивився у далеч осінню.
Тут на чистий папір
Я слова щиросердні посію.

Хай зійдуть та цвітуть
Мої думи, мов квіти останні.
Я їх в серці плекав,
Щоб зродились вони на світанні.

Щоб між люди пішли,
Як колись – там Тарасові мислі.
І хоч їм не дійти
До його геніальної висі,

Та надія живе:
В чиєсь серце впадуть мої зерна
І один іще хтось
На дорогу любові поверне.

Завіта в цей куток,
Що всієї країни окраса,
І вклониться землі
На колишній садибі Тараса.

 ДО МАТЕРІ ШЕВЧЕНКА

Все вниз та вниз
людський потік сплива –
До матері –
в мовчанні вшанувати.
Тут святістю овіяно слова
Про те, що Ви –
такого Сина мати.

На хрест камінний нахиляю вись,
Аби повік тут на коліна стати.
Я є тому,
що Він у світ явивсь
Із духу Вашого,
моя всесвітня Мати.

МОРИНСЬКИЙ ЕТЮД

Нема ще осінніх пожеж.
Ще листя ніде не черлене.
А в Моринцях осінь уже.
І осінь на серці у мене.

Із пензлика скапує сум:
Я хату малюю в калині.
Ії неї на славу і суд,
То шляхом, а то попідтинню,
Тарасова доля звідсіль
Подибала в сіру епоху.
Пройшла через тисячу сіл –
На Моринці схожих хоч трохи.

Щораз приїжджаю сюди,
Як світять на всіх осокори,
Як першого золота дим
Спадає на шлях неповторно.

Цю осінь в альбом занесу –
В етюди по білому полю.
Із пензлика скапує сум:
Малюю Тарасову долю.

І НЕ ПОЛИШ СВЯТОГО СЛОВА

До 50-річчя пам’ятника Т.Шевченку в с.Шевченковому

Я без улесливих прикрас
Сьогодні мушу говорити.
Піввіку. Як стоїть Тарас
В граніт і бронзу перелитий.

Вже стільки всього він почув.
Пророк. І геній. І художник.
Наговорились досхочу, та не зрекли:
Він – Слово Боже.

Він на сторожі наших душ
Те слово на віки поставив.
А сам, сходивши все довкруж,
Спинивсь на цьому п’єдесталі.

Спинився між дитячих літ,
Росу струсивши з черевиків,
Сподвижник отчої землі –
І в бронзі, і в житті великий.

В думках, як філософська вись,
Палахкотить його порада:
Громаду осяває смисл,
Коли сповідується правда.

Якщо ж забудем мудрість ту,
Ідеї попіл бризне в трави.
Й на нашу правдоньку святу
Іуди перехоплять право.

Не допусти! Не допусти! –
Тарас з-під неба грізно просить.
Ми чуємо той гнів святий –
І виглядаємо на грози.

Гроза борні і слова шал –
Його безсмертні заповіти.
Та знов тривожиться душа,
Що ми не України діти.

Ми станемо тоді свої,
Як всі поклонимося Слову,
Як депутати-солов’ї
До серця впустять нашу мову.

Як і міністр, і віце-вождь
По-нашому сплетуть хоч фразу.
Тоді відроджень свіжий дощ
На нашу лінь впаде відразу.

Та кожен бавить лиш своє,
Бо ж нам глуха Вкраїни слава.
Печаль тяжкі думки снує:
Чи я живу в своїй державі?

Чи знає світ іще народ,
Щоб так, як наш, в брехні приспали?
Вітчизно блазнів і заброд,
Де розгубила предків пам’ять?

Далеко в нетрі не ходи:
Згадай, що був колись Шевченко.
Тож розжени безслав’я дим –
Хай серце з гордощів затенька.

Ми ж українцями були,
Козацький дух несли в майбутнє.
На сонний розум літніх злив
Ждемо, як Божих слів напутніх.

То чи знайдеться свій Мойсей,
Щоб вивів нас з пустель абсурду
В гаї свободи і пісень,
В гаї без смітників і бруду?

Сьогодні це його нема –
Свого пророка в Україні.
Ще в наших нетрощах ума
Він не зродивсь –
Шевченку рівня.

Отож, мій світоче, прости
Твоїх нащадків слабкодухих.
Ми ще прорвемось у світи –
До краю ще не всі оглухли!

Нам треба стільки ще пройти,
Спізнать твої першооснови.
А ти, Поете, нам світи
Й не полишай святого Слова.

     
     
     
     

 

 
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
   
©batjkivshhyna-tarasa.com.ua