ВОЛОДИМИР ЗАСІДАТЕЛЬ
18.02.1937-08.11.1998

Володимир Іванович Засідатель народився на Шполянщині, та доля привела його до Шевченкового краю. Закінчив Черкаське музичне училище, пізніше – Київський державний інститут культури.

Працював спочатку учителем музики, та для молодого, енергійного Володимира, наділеного неповторним талантом, що так і благовістить на рясний засів добра і духовності, цього заняття було замало. Тож він іде до Будинку культури, в якому працюють три народні самодіяльні колективи на посаду режисера.

Поет, композитор, музичний виконавець, самодіяльний актор, господар-золоті руки – все, за що брався, вдавалося. Друзі пам’ятають його завжди доброзичливим, привітним і жартівливим. Він щедро дарував свої вміння, свій талант актора, художника і режисера тим, кого любив всім серцем і всією душею, що прагнула обійняти увесь світ.

МИ З ТОБОЮ

Біла пороша над нашим селом,
Біла метелиця. Біло-рожева...
На землю, зігріту весняним теплом,
Стали босоніж розквітлі дерева.

Якось тривожно на серці мені...
Біля музею стою, мов прикутий.
Бачу в уяві, немов уві сні:
Ходить маленький Тарас неозутий.
Там, де пройшов – ноженяток сліди
Квітами виросли, піснею стали...
Тож не даремно всі їдуть сюди
Випити чар, що й його надихали.

Мріяв про вільну Вкраїну колись.
Буде... колись. Незалежна, весела.
На землю, де сльози його пролились,
Стануть босоніж веселії села.

Біла пороша над нашим селом.
Яблуні й вишні метуть пелюстками.
І „Заповіт” твій – мов лебідь крилом
Казку здійснив: ми з тобою, ти ж -  з нами.

ГОСТІ

Прийшли гості в чужу хату.
Шапки не знімали,
Не вітались, не питались,
А за столи сідали.

Чим Бог послав – пригостили.
Дякувать – не стали.
Коли добре закусили –
Співать наказали,

Співав батько – налаяли.
Мати заспівала.
Її трохи послухали,
Доки нудно стало.

Дали доньці кобзу в руки,
Наказали грати...
Ой, заграла – заспівали
І батько, і мати:

- Гей, не вмерла Україна,
Ні слава, ні воля...
Не дали їм доспівати,
Вигнали у поле,

Та не вбили, роздумали,
Закували в ярма,
Щоб на гостей непроханих
Вік робили дарма.

Взяли ліру, взяли й мову,
Кинули в темницю,
Засипали, та даремно,
Чисту ту криницю.

Бо джерела пробивались!
Жива Україна!
Зачекайте. Буде в світі
Свята переміна.

В Україні чужа мова
На землі чорнявій
Прижилася, роздобріла,
Купається в славі.

Паплюжачи землі мову,
Де корінь пустила,
Її волю, її славу
Віжками сповила.

В ярмі хвацько поганяти,
У дурні пошити.
Хто пручався – зацькувати,
Чи й зовсім убити.

Пішли тюрми та катівні,
Та голодомори...
А кров чужа – то на лихо,
Катові на горе.

Колись вчені росіяни
Інакше велися:
Кріпака, що Бог дав геній,
Вони не зреклися.

Богом дану йому волю
У вельмож купили.
А ви, неуки сучасні,
Що ви наробили?

Нам долею судилося
У сусідстві жити.
Старший меншого не вічно
Буде полонити.

В тебе мова – розрив-трава,
В мене – барвінкова.
Хто дав слова розрив-траві,
Барвінку – ні слова?

Прийшла ж Богом дана воля,
Свята переміна.
Перед Богом, а не катом,
Станьмо на коліна.

Помолімось, щоб зіслалась
Всім нам краща доля:
В своїй хаті – своя правда,
І сила, і воля!